Платон ковалює 50 років
Платон Грицюк та Параскева Шмиговська за роботою
На Сибір заслали як сина «ворога народу»
Уже закінчилася війна. У лісах ще були повстанці. А одного дня зайшли вони до Платонового батька й попросили їсти. І дід Петро, який на той час був уже вдівцем – дружина померла від тифу, погодував їх. А з часом Петра Грицюка – шестидесятирічного діда, жителя села Конище, засудили на двадцять п’ять років позбавлення волі за зв’язок з вояками Української повстанської армії. Він так і не повернувся додому. Помер у неволі, десь на п’ятому році ув’язнення. Його дітей – Платона і ще двох менших сина та доньку – заслали в Сибір. Вдома залишилася найстарша дитина, яка на той час вийшла заміж і мала нову сім’ю у Лучичах.
Платонові тоді було лише шістнадцять років. У Хабаровську, де їх поселили, влаштувався на роботу на лісопильний завод. Там запримітили його трудолюбивість, порядність і розум. Тому-то й вибрали через деякий час профгрупоргом. А людині, яка виконувала ці обов’язки більше двох років, дозволяли відбути відпустку на батьківщині. Але тої відпустки за два роки лише місяць – якраз на дорогу, п’ятнадцять днів у одну сторону, п’ятнадцять – в іншу. Керівництво заводу пішло назустріч молодому робітнику – надали відпустку ще на місяць наперед за два роки. За час, що був вдома, Платон одружився і з жінкою поїхав у Хабаровськ. Їх зустріли Платонові друзі – накрили столи, й була вечірка задля знайомства. Вже тоді хлопці говорили, що дружина Платонові ніколи не буде забороняти пити горілку, бо сама любила випити. Як у воду дивилися. Через ту трикляту горілку хорошого сімейного життя так і не було, хоча Платон майже не вживав оковитої.
Більше десяти років прожив Платон у Хабаровську. А тоді йому та його сім’ї дали “добро” на виїзд, але за умовою-забороною: на Волинь не повертатися ні в якому разі. Й поїхала сім’я на постійне місце проживання у Миколаївську область. А по суті, додому повертатися й не було куди – будинок ж забрали відразу, як оголосили сім’ю Петра Грицюка “ворогом народу”. Забрали ще одну недобудовану хату, хорошу клуню, хліва, корів, волів, весь сільськогосподарський реманент… У їхній хаті була бібліотека, медпункт, потім клуб. Коли реабілітували Платона та його брата і сестру, хату їм повернули.
Від дружини втік і зажив щасливо
Дружина Платона таки добряче любила випити. Ні вмовляння чоловіка, ні дітей – нічого не впливало на неї. І коли вже у Платона не було сили миритися з цим, там йому родичі та сусіди засватали Параску Шмиговську, вдовицю, яка також чимало горя зазнала за життя. Бо і чоловіка похоронила молодого – більше двадцяти років тому, а пізніше – і сина.
Параска погодилася. З тих пір минуло уже майже тридцять літ. І Платон, і Параска – щасливі.
– Він у мене хороший, – каже Параскева Іванівна, – добрий, толковий. Не п’є, роботящий. Ми і не сваримося, і не кричимо. Хорошенько поговоримо, порадимося, що робити, як жити. І жодного дня не було, жодної години, щоб каялися, жалілися про те, що зійшлися.
Хороше про свою дружину говорить і Платон. У їхній сім’ї, хатині затишно, тепло. Атмосфера цілковитого спокою і гармонії. Їх жаданими гостями є діти Параски і діти Платона.
На подвір’ї Платона Грицюка та Параскеви Шмиговської поселилися лелеки. Вони сюди прилітають уже майже тридцять літ підряд.
Навіть в кузні старенькі працюють разом
Свою ковальську справу Платон розпочав з дитинства. Його дядько мав свою кузню і малолітнього хлопця взяв до себе молотобійцем. Платону подобалася робота, і він, як то кажуть, на ходу переймав усі секрети. Коли батька з дядьком засудили, Платона агітували у колгосп і роботу пропонували – ковалем у циганській кузні. Хлопець просився, що буде ковалем у дядьковій кузні. Але йому не дозволили. Лише трохи попрацював за цигана, який не повернувся з війни, бо Платона заслали у Сибір. Про те, що він коваль, чоловік признався лише на Миколаївщині. І пропрацював ковалем аж до виходу на пенсію, до свого п’ятдесятиліття. Його визнавали як хорошого спеціаліста, завоював авторитет ще і у Лучичах, де років з десять працював у кузні місцевого господарства. А тоді вже змайстрував собі кузню вдома. Все потрібне для роботи викував, виробив сам. Тепер до нього, аби зробити, полагодити плуги, борони, сапки, копачки, багато чого іншого, приходять не лише односельці, а й жителі сусідніх сіл. А ковалю, звісно, щоб щось зробити, потрібен молотобоєць. Ви знаєте, хто за нього у діда Платона? Баба Параска! З усією душею рада допомогти діду навіть у такій нежіночій справі.
– Раніше, поки була молодшою, – пригадує бабуся, – то часто кликав дід на допомогу, і я із задоволенням йому підсобляла. Хоча молотом працювати дуже важко. Тепер його в руки беру рідше, бо уже сили не ті, і діду допомагає хтось із сусідів, або ж той, хто замовляє виготовити те чи інше знаряддя.
Баба Параска із задоволенням розповідала, дід Платон із задоволенням слухав її… Вони обоє повели мене на екскурсію у свою кузню. Розпалили горно і разом взялися за свою роботу – доробляти сапку. Дивлячись, як дід Платон справно ковалює, спало на думку: поки живий коваль, жива його кузня, живі інші кузні й ковалі, варто на екскурсію зводити дітей, щоб наяву побачили частиночку нашої історії, нашого життя і побуту, побуту наших дідів, наших предків. Бо уже ця частиночка, як і багато чого іншого, відмирає.
Валентина БОРЗОВЕЦЬ,
Волинська область
Фото автора
| Comments: |
