Василь ГЛУЩУК: «Не обіцяю того, що не можу зробити,аби комусь подобатися»

Життя швидкоплинне. І кожен з нас наближається до пенсійного віку (дай, Боже, усім до цього дожити). Хтось чекає не дочекається пенсії, а інший її панічно боїться. Навіть не через прожиті роки, а не уявляючи себе лишень на кухні біля плити чи на канапі біля телевізора, або із сапою чи сікатором у саду. Тому, зустрівшись із директором рівненської дирекції УДППЗ “Укрпошта” Василем Глущуком, енергійним “трудоголіком”, окрім як про життєві успіхи та негаразди, цікаво було довідатися про те, які відчуття переживає людина, знаючи, що незабаром отримає пенсійне посвідчення.– Знаєте, морально до цього себе уже готував, розуміючи, що в житті може скластися по-різному і, доживши до пенсійного віку, часто думав над своїм майбутнім. Власного бізнесу не маю і вже не створю, вдома теж не буду завантажений, тому однозначно працюватиму. Сидіти, склавши руки, не зможу. Стільки років пропрацювати на посадах і з людьми, що звикнути й перелаштуватися до спокійного життя не просто.
– А як на Вашу думку, наскільки виправдана ідея, стосовно продовження українцям пенсійного віку?
– За кордоном пізніше ідуть на пенсію, але там і рівень життя вищий і середній життєвий вік також більший. Зрозуміло, що демографічна й економічна ситуація в нашій країні вносить свої корективи, а тому дієві заходи треба вживати якнайшвидше, аби забезпечити пенсіонерів гідними пенсіями. Однак треба думати й про те, як збільшити вік людей, а для цього треба піднімати на вищий рівень медичне обслуговування, умови праці. Дбати про людину не тоді, коли йде на пенсію, а коли вона ще працює.
– Василю Миколайовичу, про пенсію ми поговорили, так би мовити, на рівні відчуттів та роздумів, бо реально про відпочинок Вам думати рано. Певно, на посаді “головного поштовика” області доведеться ще попрацювати? Розкажіть, коли Ви прийшли у цю галузь.
– Не виключаю, що залишуся ще з колективом. В липні буде 11 років, як мене направили на цю роботу. Хоча мав багато керівних  й відповідальних посад, та цю галузь знав на примітивному рівні, як усі громадяни: конверт, марка, листівка, газети. А коли почав працювати, зрозумів, наскільки це своєрідне виробництво, й тому довелося навіть відкривати відповідні підручники, щоб добре освоїти специфіку роботи. А до цього ще додалося, що наш колектив на той час у рейтингу поштовиків був на останніх місцях. Люди не отримували зарплати по чотири-п’ять місяців, дисципліна й відповідальність були майже на нулю, фінансові борги величезні. Як платили, так люди й працювали. Тому було дуже непросто. Найперше зрозумів, що треба працювати по-іншому, і сказав про це людям, наголосивши: “Хто витримає – залишиться, хто ні – піде”. Відразу попередив, що перебіжчиків приймати назад не буду. Замінили тих, хто не хотів працювати, декого перевели на інші посади, тобто сформували хорошу команду. І з 2000 року систематично почали виплачувати зарплату і премії. Люди відчули результат, зроблений ними. З того часу ідемо лише вгору. Зараз ми економічно стабільна дирекція. Багато років в п’ятірці кращих поштових дирекцій, а останні три роки посідаємо перші місця в Україні. Це, думаю, свідчить про нашу роботу.
– А як відчула позитивні зміни проста “поштарка”?
– Думаю, що відчула. Сьогодні поштарі отримують більшу зарплату, хоча розумію, що й вона не відповідає нинішнім ринковим умовам. Постійно забезпечуємо їх спецодягом і взуттям, сумками, уже два рази закупляли велосипеди. Головне, вони відчувають свою значимість в житті колективу.
– Що найбільше допомогло так організувати колектив?
– Напевно те, що сам дисциплінований і до людей вимогливий. Сказав – зробив. Заробив – отримай. Не обіцяю того, що не можу зробити, аби комусь подобатися. Нема любимчиків, людей оцінюю лише за результатами їхньої роботи.
– Найважливіші галузеві проблеми, думаю, теж є. Яким чином, на Вашу думку, їх можна здолати?
– Виділити найголовніші складно. Як негатив у нашій галузі – неповна завантаженість працівників. І не тому, що нема роботи, а тому, що є села, де проживає мало людей або майже одні пенсіонери. Наша область дуже заліснена, болотиста – доставити пошту можна лише пішки чи на велосипеді. Листоноша не захищена від неприємностей, маючи справу з матеріальними цінностями. Сьогодні в багатьох країнах ця галузь пішла вперед у плані забезпечення сучасною технікою, новітніми інформаційними технологіями. Ми не можемо надати якісні фінансові послуги, бо працюємо у сільських відділеннях зв’язку ще на паперових носіях. На ринку з’явилося немало приватних підприємств, які надають послуги зв’язку, але вони там, де асфальт – ніхто не хоче йти в глибинку, бо на це потрібні великі кошти.
– Отже, Висилю Миколайовичу, в житті, щоб чогось досягти, треба добряче попрацювати.
– Обов’язково, а ще треба працювати над собою, самовдосконалюватися. Мати усе відразу, як хоче нинішня молодь, – неможливо. В житті усе досягається поступово. Щось не вдалося – не треба боятися цього. Можна часто спотикатися, прямуючи до своєї мети, але до неї треба йти наполегливо й настирливо.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Рівненська область
Від редакції: Щиро вітаємо з ювілеєм і зичимо здоров’я, радості, добра.

• Нравится
•