Кохати чи бути коханою?..
Підпис відсутній
Світлана була одиначкою у батьків. Гарна й розумна, вона хотіла будь-якою ціною вирватися з рідного села. Тому вчилася лише на “відмінно”, з хлопцями тримала дистанцію, та й з подругами час не марнувала. Але якось познайомилась із Петром – високим, розумним, честолюбним красенем. Був усього на два роки старшим за неї, але життя його, на відміну від Світланиних ровесників, здавалось розпланованим щонайменше на десять років уперед. Дівчина закохалась. І коли Петро йшов до війська, знала – хто-хто, а вона його дочекається. Не одного “відшила” за тих два роки, нікому й краплинки надії ні на що не дала. Дочекалась. А Петро привіз з армії... вагітну дружину. “Не міг тобі цього написати”, — ото й усе, що сказав, щоб виправдатись.
Світ для неї розлетівся на друзки. Співчутливі погляди обпікали вогнем. Гоноровій дівчині здавалося, що за спиною з неї насміхаються і вчорашні залицяльники, і подруги, які не шукали принців, а повискакували заміж одразу після випускного. Неспо-дівано трохи полегшало, коли коротко підстриглася. Бо кожного разу, як розчісувалась, згадувала, як любив коханий розплітати її, перебирати густе пшеничне волосся або обгортати їх обох товстою косою… І опускалась рука з гребінцем, і сльози котилися по змарнілому обличчі. Тоді Світлану врятував диплом, який треба було “відпрацювати” в одній із союзних республік.
Біда не приходить одна
Молода спеціалістка приходила на роботу першою, а йшла найпізніше за всіх. Напевне, її вважали кар’єристкою. Насправді ж Світлана рятувалася від самотності, від тиші, з якої у її маленькій квартирці виринали спогади, що шматували серце. Вона не зненавиділа Петра. Хотіла навчитися не кохати його, забути, але це не дуже виходило.
Як тільки біль почав потроху вщухати, перетворюючись на оспівану поетами світлу печаль, з дому прийшла телеграма. Паралізувало батька. Не роздумуючи, поїхала на батьківщину. Сподівалася, що ще повернеться у затишне місто, до якого звикла і навіть полюбила, але не судилося. Її кремезний тато перетворився на безпомічну дитину, яку вони по черзі з мамою годували, купали, голили і розраджували, як могли. На тендітні жіночі плечі лягла уся чоловіча робота. Влаштувалася на півставки в райцентрі, бо в рідному селі у спеціалістах її профілю не було потреби, та вже було не до кар’єри. На щастя, Петро із сім’єю виїхав на батьківщину дружини, тож мала гарантію, що випадкові зустрічі не ятритимуть серце. Минали роки. У подруг підростали діти, а Світлана й не думала шукати свою долю. Не вірила чоловікам. Не знала, як будувати з ними стосунки, щоб знову не обпектися. Ховала свою вразливість за холодною маскою непідступності.
Помер батько, а за місяць злягла мама. Три операції не повернули їй здоров’я. Світлана залишилась одна і з купою боргів: щоб рятувати маму, потрібні були чималі суми. Тож коли її єдина інститутська подруга зателефонувала з Італії й запропонувала оплатити всі витрати та підшукати роботу, не роздумуючи, погодилась. В Україні годі було й сподіватись заробити гроші, що мала віддати. Дві могилки на сільському кладовищі – от і все, що залишилось у неї тут…
В Італії подруга влаштувала її хатньою робітницею до вдівця, який нещодавно поховав дружину. Дорослі діти мешкали далеко й не прагнули забрати батька до себе. Однак потерпали, щоб щось не заподіяв собі від туги за померлою, тому просили не спускати з нього очей. Світлана намагалася бути непомітною, але навіть якби ходила, голосно викрикуючи, синьйор Джованні навряд чи помітив би її. Кожного дня ходив на цвинтар, довго гортав потім сторінки сімейних фотоальбомів і майже завжди мовчав. Світлані не раз хотілося якось розрадити старого, але як підібрати потрібні слова мовою, яку ледь знаєш?.. Дякувала Богові, що потрапила до порядної людини, і молилася за нього. Минув майже рік, перш ніж синьйор по-справжньому заговорив з нею. За цей час Світлана вже віддала частину боргів, могла підтримувати розмову італійською і звикла до країни. За могилами батьків доглядали її далекі родичі, а більше ніхто жінку в Україні не чекав.
Якось, прибираючи, надибала в комірчині старий мольберт. Обтерла від пилу, розклала на терасі й покликала синьйора. Тоді він уперше поцілував їй руку. Малював багато, й потроху його згаслі очі оживали.
А потім Світлану запросили на весілля до рідного села. Виходила заміж її похресниця, донька двоюрідного брата. Перед від’їздом синьйор Джованні простягнув їй невеликий плаский пакунок і, затинаючись, попросив подумати над тим, щоб стати його дружиною. Казав, що не вимагає відповіді відразу, що вона матиме час подумати, а він чекатиме, скільки треба. Пакунок просив відкрити в Україні.
…З невеликого портрета на неї дивилася… вона сама. Намальована, це відразу впадало в очі, з любов’ю і приязню. Ніяк не могла втямити, коли синьйор зробив це. Завжди показував їй свої роботи і ніколи не просив позувати. А найбільше вразило Світлану те, що на портреті вона була з косою. Про те, що колись мала довге волосся, синьйор не міг знати…
Двічі в одну річку не ввійдеш?
А на весіллі з боку родичів нареченого був Петро. Посивілі скроні, глибокі складки на щоках… Серце її зайшлося шаленим ритмом, як колись, у далекій юності. Сказав, що розлучився з дружиною, що всі ці роки кохав лише Світлану, що їм ще не пізно почати все спочатку… До світанку сиділи над річкою, як колись молодими, а потім заночували у батьківській хаті на її дівочому ліжку. Скільки безсонних тужливих ночей воно пам’ятало!..
Наступного дня зателефонувала до старшого сина Джованні, аби попередити, що працюватиме лише до кінця місяця і їм треба шукати іншу робітницю. Відганяла думки про те, як скаже синьйору, що покидає його затишний дім. Але тепер мала до кого повертатися в Україну! Петро був таким рідним, таким палким, і вона таки досі кохала його! Це не тиха приязнь і безмірна повага, яку відчувала до синьйора Джованні.
…Нічого пояснювати йому не довелося. Балакуча сусідка розповіла, що до Джованні приїздив старший син Лоренцо. Про що вони говорили, невідомо, але в старенького стався серцевий напад. Напередодні його поховали.
Під лайку синьйорового сина похапцем збирала свої речі. Той кричав, що не буде їй платити за останній місяць, і що це вона вбила його батька. Так з двома валізами опинилася на вулиці. Від істерики рятувала лиш думка про Петра. Про те, що скоро побачаться, що все змінилося, і тепер її ніхто не чекає в Італії.
Зателефонувала, щоб вхопитися за його голос, як рятівну соломинку, а опам’яталася… в лікарні. Воліла б втратити пам’ять, ніж постійно чути слова, від яких втратила свідомість посеред вулиці:
— Вибач, я повертаюсь до сім’ї…
Світлана Ліщук
| Comments: |
