Людей врятувала, а сама загинула

Ця дівчина прожила всього 22 роки. А встигла стільки багато, що пам’ятають її вже кілька поколінь. Іменем прославленої кранівниці, яка піднімала цілину у Казахстані, талановитої журналістки і поетеси, героїчної дівчини Наташі Любелі тепер названі вулиці і школи. Маємо чим гордитися, адже Наташа – волинянка!
У Казахстані будувала місто
Її ніколи не називали Наталкою – тільки Наташа. Так повелося у родині, так кликали друзі. Вона народилася у 1939 році у селі Кречів Іваничівського району. Казали, що сім’я Любелів (діти – Наташа і Віктор) була дуже співочою: глава сімейства славився хорошим музикантом, господиня мала напрочуд гарний голос. Але почалася війна, а з нею і сльози. Батько загинув у концтаборі. Мати виховувала дітей одна, аж поки вдруге не вийшла заміж. У подружжя народилося ще двоє дівчат.
Найменша з них Світлана Бондарук нині мешкає у селі Мовники, що поряд із Кречівом. Каже, що з Наташею в ляльки не гралися, адже між ними чимала різниця у віці, проте основні епізоди життя своєї старшої сестри, звісно ж, знає.
Після Кречівської початкової Наташа вчилася у Нововолинській середній школі. У характеристиці не поскупилися на похвалу: вчилася добре, чесна, прекрасний товариш і активістка. Про те, що дівчина мріяла бути журналісткою, знали всі. Яким же було їхнє здивування, коли почули новину: 17-річна Наташа поїхала піднімати цілину у далекий Казахстан. З такими, як і вона, вчорашніми школярами, опинилася в голому степу. Її сестра Світлана згадує, що мати сльозами обливалася щоразу, як читала листи від Наташі, і бігла рихтувати передачі на Казахстан. Дівчина писала про голод, холод і намети, в яких доводиться тулитися по 20 людей. Розповідала, що у Кустанаї будують гірничозбагачувальний комбінат і місто Рудний. Жартома вони його називали Сімдесятипалатинськом. Хвалилася, що для підтримки духу будівельників вона навіть пісню склала:
“Есть города другие, где улицы в асфальте,
В глаза песок не сыплет там “кустанайский дождь”.
Но если ты уедешь из города на кальке,
То молодость и счастье ты больше не найдешь...”
– Наташа працювала на будівництві міста, на висотному крані, розрахованому на 12-поверховий будинок, – розказує Світлана Бондарук. – Хвилювалися, звичайно, всі. Як тільки приїде додому, так мама починає впрошувати, щоб покинула той голодний край і верталася. Наташа завжди відповідала: “Ну як я поїду, потім ще хтось і ще – і хто тоді там залишиться?” Характер мала – якщо сказала, від свого не відступиться.
Через два роки про Наташу Любелю знав не тільки весь Кустанайський край, а й Радянський Союз. Її портрет було надруковано на першій сторінці серпневого номера популярного журналу “Работница”. Обличчя крупним планом, сяюча усмішка, погляд у небо – такою побачили читачі Наташу Любелю. Журна-лістка з Москви Ада Левіна, яка розпо-відала про трудові успіхи українки та її друзів на будівництві, згодом ще й книгу про це видала.
– З цією журналісткою ми потім все життя дружили, – згадує Світлана Василівна. – Ада Левіна приїжджала сюди до нас на Волинь, а ми завжди мали де зупинитися у Москві. Скільки б разів мама не їздила в Рудний, стільки разів вона заїжджала до Ади. Нехай земля їй буде пухом – два роки, як померла...

«Мені вже 20, хочеться любити»
У спогадах односельчан та родичів Наташа запам’яталася верткою і непосидючою. Про таких ще кажуть – спішила жити. Адже, окрім основної важкої роботи кранівниці, вона встигала працювати депутатом міськвиконкому, випускати настінну газету “Будівельник”, друкуватися в обласній газеті “Кустанайська правда” і навіть навчатися на факультеті журналістики у Львівському університеті.
– Я дуже добре знав Наташу і її брата Віктора. Змалку ми разом пасли корів у Кречеві, пізніше зустрічалися по комсомолу, листувалися. Я їздив до них в Рудний, гостював (брат Наталі Віктор теж там працював, тепер живе у Харкові), – розказує Оскар Малиновський із села Дігтів Володимир-Волинського району. Доля так склалася, що волинянин Оскар Зіновійович вже 42 роки живе в Росії, у Волгограді, який межує з Казахстаном. Але часто буває на батьківщині, допомагає своїй сестрі по господарству. В один із таких приїздів ми з ним і зустрілися. Оскар Зіновійович теж дуже активно цікавиться життям Наташі Любелі, навіть підготував добірку Наташиних листів, які вона йому писала, витяги з її щоденника. Виявляється, вона дуже любила Сибір: “...Від’їжджаю у дім відпочинку. Зійшла в Омську. Проїхали Іртиш, чудову річку... Я люблю слухати, як шумлять верхівки сосен. Унизу тихо, сили вітру не відчуваєш, а верхівки співають своє: “Іш-ім! Іш-ім!”... Я просто закохана в сибірську природу. Трохи жалію, що не живу тут. Манить мене Сибір...”
Ось рядки з Наташиних листів. “Всю зиму хворіла – вірусний грип, запалення легень. Я так заскучала без роботи, без справ. Збираю матеріал про перших будівельників Рудного. У квітні надрукували дві моїх статті – в збірнику і в газеті. А у нас тут було нещастя – впав мій кран, загинули два колеги...” (1959 р.)
“Пишу зі Львова. Склала іспити в університет. У Львівський, тому що приїжджала додому в Кречів, на Волинь. Сильно хворіла мама. У мене тепер таке бажання вчитися, як ніколи. І є секрет: хочу зібрати матеріали про партизанів-підпільників, які діяли в роки війни на території нашого району. Це буде не важко, бо мій батько був підпільником. Збереглися його листи і щоденник, його друзі живуть тут...” (1960 р.)
“Привіт зі Львова, – а це вже Наташин лист адресований матері. – Броджу у вільний час вулицями старовинного українського міста, милуюся його архітектурою. Але знаєш, мамо, мене тягне в Рудний... Жде мене там чудовий хлопець – Олексій Честоніх. Він у нас на будові працює секретарем комсомольської організації, тільки на деревообробній фабриці. Пише він майже щодня, кличе до себе. Переведусь я, мабуть, на заочний відділ. Що, мамо, поробиш? Мені вже двадцять літ. Хочеться любити, зустрічати в парі ранки над Тоболом. Ти вір мені, мамо, що я у виборі не помилилась.”
Олексій таки докликався свою кохану. Невдовзі дівчина перевелася із Львівського в Уральський державний університет на філолога і вийшла заміж за свого “чудового хлопця”, полтавчанина Олексія: “...У мене багато новин, – згодом напише вона Оскару Малиновському. – Зимову сесію здала достроково. Дуже хвилювалася. І, напевно, тому – також достроково – народилася донька Оленка. Вся в мене, смаглява, чорнява, як циганча.”

Журналісткою стала донька
28 серпня 1962 року Наташа Любеля, як завжди, вийшла на роботу. Цілий день шумів сильний степовий вітер із колючим піском. Той самий, який називають “кустанайським дощем”. Її зміна закінчилася. Аж тут терміново підвезли нову партію віконних перемичок. І Наташа знову піднялася наверх. Востаннє. Бо через кілька хвилин кран не витримав чергового пориву вітру і перегружений впав.
– Наташа загинула через людську халатність, – зі сльозами говорить її сестра Світлана Бондарук. – Напевно, кран був несправний. Та ще й перегружений, від вітру почав хилитися, а внизу будівництво, люди ходять, дитячий садочок із малюками. Наташа ще встигла вискочити з кабіни і гукнути униз, щоб тікали. Потім кинулася розвертати стрілу в безлюдне місце. І таки вивела. Кран впав між будівлями, нікого не зачепивши. Зі сплющеного металу Наташу дістали ще живою. Жалілася на ногу, стати на неї не могла. У лікарні сказали, що її доведеться до коліна ампутувати. А сестра просилася: “Не треба! Яким же я буду кореспондентом без ноги?” Якби ж то у нозі біда була! Вона всі нутрощі собі відбила. Наступного дня й померла.
Поховали Наташу там же, біля Рудного, у степу. Світлана Бондарук розповіла, що її обранець Олексій Честоніх і справді виявився дуже хорошим чоловіком, душа-людина. Він так і не одружився, доньку Лєну виховував сам. І хоч залишився жити у Рудному, із родичами дружини й досі підтримує стосунки. Не раз приїжджав у гості. Донька Наташі і Олексія виросла і переїхала жити в Алма-Ату. У неї вже двоє своїх дітей. А працює вона, до речі, журналісткою – про що колись мріяла її мама.
...У рідному селі Наташі Любелі Кречів є вулиця названа її іменем. А у Рудному, який вона будувала, школа. У шкільному музеї зберігаються її щоденники та фотографії. Недописана курсова робота на тему: “Художній аналіз частівок, поширених в Кустанайській області”. І вірші, написані такою молодою рукою. Її було всього 22.
Я иду в очень трудный и дальний
маршрут,
В скалах дремлют снега
и грохочет волна,
И геологи нынче со мной не пойдут.
Я должна в этот путь
отправляться одна.
Я иного пути для себя не ждала,
Не искала окольных и легких дорог.
Вот лежит он, тугой и прямой,
как стрела,
Через радость побед, через горечь тревог,
Через мрак неудач, через все тупики,
Что в исканьях на каждом шагу
стерегут...
Оскар МАЛИНОВСЬКИЙ,
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•