По трупах виліз зі стометрової шахти

Щороку з часу незалежності поблизу Добромиля Старосамбірського району вшановують пам’ять закатованих енкаведистами людей, якими вщент заповнили 100-метрову соляну шахту. На місце жахливої трагедії, на Саліну, в останню неділю червня їдуть з України, Польщі, Англії, Канади. А перше жалібне віче відбулося у кінці червня 1941 року – завдяки німецькій владі замордованих захоронили у братській могилі і поставили хрест.У церкві розіп’яли людину
– Про цю трагедію я почула років у шість від батькового товариша Михайла Батога, який казав, що виліз із пекла на Саліні, – розповідає добромильчанка, колишній директор Будинку школяра Марія Прокопець, котра видала книжку зі спогадами очевидців «Саліна». – Батько мені потім розповів, що таке Саліна – поблизу Добромиля за Польщі був завод з видобування солі, і там у сорок першому москалі помордували людей та закинули в шахту. У шістдесятих я допитувалася у місцевих про трагедію, та вони, лише зачувши слово Саліна, були настрашені. А коли пізніше показали могилу і розповідали, в мене від почутого мурашки по тілу йшли…
…Через кілька днів, як розпочалася війна, у Добромиль в’їхали словацькі мотоциклісти. Вони знали, що з Перемишльської тюрми (тепер Польща) радянські війська вели колону в’язнів на Саліну. Місцеві жителі завели туди, але шахти не знайшли. Виявилося, що, втікаючи, совєти зрівняли копальню з землею, поклали дошки і застелили муравою. Коли те місце розчистили, то побачили, що шахта вщент наповнена людьми. Хтось згадав, що в церкві теж можуть бути замордовані (у заводському поселенні були свої магазини, церква, ратуша, пекарня, конюшня). Відчинивши двері, вжахнулися: по кісточки стояла кров, аж на стелі – людський мозок, а на центральній стіні… розіп’ята людина.
Цілий тиждень діставали трупи з шахти і забирали додому хоронити. Янек Франківський, який тоді втік до Польщі і лише за незалежності навідався у рідні місця, згадував, що за один день вийняли 912 людей! Є свідчення, що з Саліни, ймовірно, врятувалося троє, серед них і Михайло Батіг, який розповідав про пекло – із шахти виліз нагору по трупах.
– Тоді москалі вимордували всяку свиту, вчених людей, – розповідає нам добромильчанка Іванна Просіцька. – Я на Саліну бігала і виділа у капличці прибиті цвяхами язики. А в нашім КПЗ жінці живота розпороли і вийняли дитину. То страшне було...
Коли розчистили шахту і поховали закатованих у братській могилі, у кінці червня 1941 року відбулося перше поминальне віче. На чолі велелюдної процесії йшли священик і німецькі офіцери. Це засвідчили знімки 1941-го, які десять років тому Марії Прокопець надіслала колишня добромильчанка пані Касьян аж із США. Річ у тім, що місцеві жителі понищили все, що було пов’язано із Саліною, а багато добромильчан відразу після трагедії виїхало за кордон, щоб їх не стратили як свідків.
Коли знову повернулася радянська влада, могилу тричі нищили, а у сімдесятих на тому місці, де була шахта, хотіли знести хреста і облаштувати танцювальний майданчик. Та люди не дозволили осквернити пам’ять замордованих.

Щоб не вбили, все життя прикидався німим
Спеціалісти порахували, що у стометрову шахту могли закидати приблизно 3600 чоловік, а то й більше, бо нижче, на глибині, траплялися рештки спресованих тіл.
– Стільки людей за кілька днів не могли вкинути, мордували там і до початку війни, – розмірковує Марія Прокопець. – Одна жінка, яка жила біля Саліни, згадувала, що у 1940 році до неї залицявся солдат з частини НКВС, яка вже тоді стояла на недіючих шахтах. Дівчина запитала його, що вони там роблять, бо так мертвлячиною чути, що з хати не можна вийти. Він їй затулив рота рукою і сказав, щоб нікого про це не питала, якщо хоче жити. Місцеві жителі не раз бачили, що у сороковому році туди їздили машини, криті брезентом, і з них капала кров. А щоб люди не чули криків, пострілів, цілу ніч гули мотори, трактори, забороняли ввечері виходити з хат. Ймовірно, на Саліні загинули і колишні робітники соляної шахти. Аби не було зайвих свідків, енкаведисти дали вказівку всім йти по зарплату. Траплялися й милосердніші солдати – один перепинив молоду жінку і сказав, щоб втікала полями: «Уходи, тебе жить надо». Можливо, так врятувалися й інші.
Відступаючи, енкаведисти розстріляли й своїх і закопали біля того місця, де стоїть пам’ятник. Про цей факт лише кілька років тому розповів місцевий мешканець Ярослав Муль. Шістдесят років тому аж у Сибіру, коли їхав на фронт в Японію, побачив на станції сивого молодого чоловіка, котрий шукав когось із Добромиля. Сибіряк сказав, що хоче зняти тягар – розповісти, які звірства чинилися на Саліні і як він, солдат, дивом врятувався. У червні 1941-го, коли радянські війська мали відступати, йому наказали зібрати усіх біля шахти. Він побіг кликати і поварів, та, помітивши у їдальні тушонки, став носити їх у казарму. Коли почув кулеметну чергу, подумав, що то німці, впав на землю і поповз до шахти. І побачив, як командири розстрілюють своїх. Зі страху через ліс втік у село, а на ранок побачив, що посивів.
Добромильчанин Євстахій Писарик лише перед смертю, у дев’яностих, розповів, як у червні 41-го у місцевій тюрмі виліз з ями по трупах. Щоб кагебісти його не знищили, все життя прикидався глухонімим.
І до сьогодні ті жахливі звірства енкаведистів лякають старожилів. Нам підказали, що біля колишніх шахт живе бабця, яка багато може розповісти про трагедію. Але коли ми зайшли до її хатини і вона почула слово «Саліна», захитала головою: «Ніц казати». Старенька проводжала нас печальним поглядом – її очі ніби промовляли: вона багато що знає і пам’ятає…
Олена ПАВЛЮК,
Львівська область

• Нравится
•