Маленький хранитель великих духовних скарбів

Мало хто знає, скільки болючих спогадів криється за його нині такою привітною, щирою посмішкою. Сергій Герасимович не приховує: біда добре обтесала. Через помилку юної медички він залишився без права на здорове повноцінне майбутнє. Бо хлопчика прирекли на каліцтво від народження. Але батьки не зреклися своєї кровиночки, допомогли здобути освіту і знайти своє місце у житті.«Тепер деякі однокласники просять у мене вибачення»
У голосі Сергія не відчувається ані краплі образи на долю. Лише гіркота, що прокидається від згадок, мимоволі вихлюпує на щоку сльозу:
– Пологи приймала недосвідчена акушерка – це була її перша практика. І вона розгубилася. Якби мамі кесарів розтин зробили, я б народився цілком здоровим. А так мене тягнули щипцями… Потім написали у карточці: “Родова травма”. А ще – діагноз на кілька рядків. Словом, через серйозне порушення опорно-рухового апарату став інвалідом. Мамі (їй тоді був усього 21 рік) всі радили написати відмову від мене. Казали: “Нащо тобі той клопіт?” Та вона не зробила цього. І на кожен кривий погляд відповідала: “Значить, такий мій хрест”.
Чоловік не любить згадувати, скільки рідним довелося з ним намучитися. Бо ж до чотирьох років дитя фактично не виходило з лікарень. За цей час перенесло численні обстеження, аналізи, кілька операцій. І сьогодні з особливою вдячністю Сергій згадує хірурга Мудрика, який у буквальному сенсі цих слів поставив його, калічку, на ноги.
Дитячий садочок залишився у мріях – туди такій особливій дитині двері були зачинені. Аби дати єдиному синові середню освіту, батьки наважилися переїхати в інше місто, бо ж у Луцьку в звичайну школу їхнього хлопчика брати не хотіли. Кому потрібна зайва морока? А в Берестечку не відмовили!
Навчання у дитячому колективі було великим випробуванням для Сергія. Школярі щодень сипали на його нещасну голову образливі слова – глумилися над зовнішнім виглядом учня. Скільки він випив гірких сліз – одному Богу відомо.
– Ви гарна. Мабуть, і не знаєте, які бувають діти жорстокі… – вихопилося з його вуст. – Але минули роки, зустрічаю однокласників, а вони пробачення просять, що кривдили. А я ж давно не тримаю ні на кого зла, не ображаюся, все розумію. Бог суддя кожному. Лихо, не дай Боже, приходить миттєво, і за секунду в кожного все може кардинально помінятися.

Життя у «храмі»
Десять шкільних літ пролетіли швидко – попереду чекало доросле життя. Будь-що Сергій хотів здобути вищу освіту. І, тримаючи в руках атестат, вирішив повезти його до Луцька, у тоді ще Волинський педінститут (нині Волинський національний університет імені Лесі Українки). Факультет обрав історичний – на той час один з найпрестижніших (як тепер, скажімо, юридичний чи економічний). Каже, конкурс тоді на його спеціальність був шалений – до 80 людей на місце!
Вже здобувши вищу освіту, хлопець зіткнувся з іншою серйозною проблемою – на роботу інваліда брати не поспішали. Минали місяці, а ніхто не квапився пропонувати навіть найскромнішу посаду. Тож змушений був стати на біржу. І невдовзі заповітний дзвінок пролунав – хлопця запросили на роботу у Музей волинської ікони. Там працює уже майже 20 літ.
– Нам ще в університеті читали й іконопис, і релігієзнавство, але на ці лекції, як і більшість студентів, ходив не надто старанно, – зізнається Сергій. – Тоді й не думав, що доля з ними пов’яже. А тепер навіть не уявляю себе без цієї роботи. Живу, як у храмі. Тут у кожному залі така благодатна аура! А найкраща там, де є Чудотворна ікона Холмської Божої Матері. На власному досвіді переконався: вона творить дива. Головне – вірити.
Сергій працює музейним доглядачем – стежить за порядком, щоб відвідувачі не торкалися до ікон, світло у залах вмикає. Таке враження, що він знає тут кожен експонат (унікальна збірка музею нараховує понад півтори тисячі пам’яток сакрального мистецтва). Радіє, як котрась ікона потрапляє до рук реставратора. І з нетерпінням чекає її повернення у музейний зал.
– Бачу, у вас обручка на пальці. Хто ваша обраниця? – цікавлюся.
– Так, маю дружину, звуть Тетяною, – з радістю розповідає. – Чудова людина, чудова господиня. Як і я, інвалід ІІ групи (має викривлення хребта) – у неї ріст ще менший, ніж у мене, близько 130 сантиметрів. Таня вперше дуже травмувалася, коли була зовсім маленькою. А вдруге її сильно вдарили у спину на фізкультурі в школі вже у старших класах. Відтоді й хворіє.
– Діток не маєте?
– Ні. Не хочу ризикувати здоров’ям і життям Тані.
Цю мініатюрну пару можна часто побачити на вулиці Львівській. Як вони тепло дивляться одне на одного, гуляючи попід ручки! Хіба має хто право услід кинути їм, хоч обділеним здоров’ям, проте таким усміхненим і щасливим, якесь криве слово?
Наталія КРАВЧУК, м. Луцьк
Фото автора

• Нравится
•