Сповідь і вінчання для нечуючих вірян
Капелан для нечуючих Ігор Шкодзінський
Проблемами обділених природою земляків священик перейнявся після драми у власній сім’ї. Коли доньці Шкодзінських Насті ще не виповнилось року, батьки запідозрили, що дитина не чує. Медики винесли вердикт: відмер слуховий нерв. Щоб забезпечити дитині нормальні умови для розвитку, сім’я хотіла виїхати за кордон, де люди з вадами живуть абсолютно повноцінно – здобувають освіту, працюють, творять. Посольство Канади у візі Шкодзінським відмовило…
— Велике благо, що у терно-пільському дитсадку “Колобок”, де виховувалася наша донька, є сурдогрупа, що є у місті школа-інтернат для дітей з вадами слуху, – каже священик. – І все-таки доступу, наприклад, до вищої освіти вони не мають.
Вчитися відправляти літургії жестами отцю Шкодзінському практично не було в кого. Освоював мистецтво сурдоперекладу самотужки, а також із допомогою львівської сестри-студитки Анни Чоп’юк, яка має глухих батьків і знає богословські жести. Запросив черницю до Тернополя на кілька тижнів, для пояснення щоденних молитов й катехизму замовив спеціальні таблиці з текстом.
– За Союзу мова жестів не мала права на існування, адже в такій країні всі мали бути здоровими, – каже капелан. – Нечуючим дітям категорично забороняли допомагати собі руками. У старших людей цей комплекс є й досі. А я їх заохочую молитися жестами, щоб не були пасивними спостерігачами на Службі, переконую, що Бог розуміє і таку мову...
Спершу Ігор Шкодзінський зголосився готувати дітей з Настусиної школи до першого Причастя, вчити їх найголовніших християнських істин. Потім поширив цю практику і в інших подібних закладах, а згодом став капеланом для нечуючих у Тернополі. Каже, що вдячний Богові за те, що використовує його в такий спосіб.
…На Службі Божій в отця Ігоря незвично тихо. Добре знайомі літургійні слова він промовляє особливо чітко й трохи сповільнено, дублюючи їх жестами, аби парафіяни могли читати по губах, а також повторити їх. Коли проказує “Отче наш”, проводить великим пальцем долоні від чола до підборіддя, а потім обводить рукою усіх присутніх. Служба Божа для нечуючих коротша за звичайну, але всі основні літургійні елементи збережені. Замість дяка священикові асистує сурдоперекладач – на випадок, коли бере до рук кадило чи розп’яття.
Щоб спілкуватися з нечуючими, потрібно насамперед засвоїти їхню азбуку. У мові глухих є майже 3,5 тисячі базових жестів, але в побуті люди з вадами слуху послуговуються значно меншою їх кількістю. Навіть зараз священик, якщо не знає, як показати те чи інше слово, передає його політерно.
Отець Ігор не цікавиться конфесійною приналежністю прихожан. Відколи став капеланом для нечуючих, повінчав понад десяток молодих пар. Каже, що ще не доводилось благословляти подружжя, в якому вади слуху має лише хтось один: здорові люди нечасто готові до жертовних стосунків і побоюються, що глухоту можуть у майбутньому успадкувати й діти.
За інформацією обласної організації УТОГ, у Тернополі мешкає близько шестисот, а в області – понад півтори тисячі нечуючих. Крім інших обмежень, вони не можуть брати повноцінну участь у релігійному житті громади. Із деякими спілкуються свідки Єгови чи протестанти, а от у традиційних церквах якісь особливі умови для обділених, на жаль, не передбачені.
Світлана КЛОС,
м. Тернопіль
| Comments: |
