Пляшка з німецьким листом пролежала в землі майже сто літ

В оселі вчительки християнської етики з Бруховицької школи, що в Ковельському районі на Волині, Ірини Ягоди безліч папок, фотографій, щоденників. У них – факти, свідчення, історичні документи, пов’язані з життям сіл Нужель та Бруховичі, їх мешканців. І коли хтось із односельчан знайде щось в старій маминій скрині чи, бува, викопає із землі, обов’язково доставить вчительці. Адже вона мріє не тільки про шкільний музей, але й про книгу, в якій би розповідалося про тих, хто відійшов в інший світ, і про тих, хто ще живе і працює в цьому краї.Кладовище – на приватній землі священика
Одного зимового дня до хати Ірини Ягоди прийшли односельчани, які копали могилу для покійника на сільському кладовищі:
– От знайшли, ти ж вивчаєш історію села, може, згодиться, – показали на стару пляшку, в якій був пожовклий лист паперу. На ньому німецькою мовою запис.
– Ми переклали текст. До речі, він досить каліграфічно написаний. В записці повідомлялося, що тут похований німецький фермер 1890 року народження, загинув у 1917 році в селі трагічно, служив у 107 санітарному батальйоні. До речі, хлопці повідомили, що вже знаходили такі пляшки на кладовищі, коли копали могили, але значення цьому не надавали. Очевидно, вони натрапляли на німецькі поховання часів Першої світової війни. Хоча на цвинтарі збереглися деякі плити і там ніхто не копає, але за сто літ все ж окремі могили просто зрівнялися із землею, як зазвичай на старих кладовищах. Тож ми хочемо віднайти родичів того солдата, нехай би забрали його прах на батьківщину, – розпо-відає Ірина Василівна.
Сільська вчителька дослідила, що земля під кладовищем понад сто літ тому належала місцевому священикові Михалевичу. І там він вперше поховав свою родичку. Згодом люди почали просити батюшку, щоб і своїх близьких там захоронювати. Так і заповнили за сто літ цвинтар.
– Принаймні ми з дітьми багато могил впорядкували, – каже педагог. – Зокрема, родичів цього священика.
Допомагає Ірині Василівні вивчати минувшину ще одна вчителька – Антоніна Кіруєва. Наприклад, місцеві краєзнавці дослідили, що колись село Нужель було козацьким, вільним і належало Жидичинському монастирю.
– Історія краю напрочуд цікава, – продовжує співрозмовниця. – Привчила мене її любити моя мама. А тут ще й директор школи Світлана Абрамчук зацікавилася історією школи. Почали вивчати, допитуватися – зібрали багато фактів не тільки про школу.

Витримала удар кінського копита
Наприклад, у селі є кургани. Люди там знаходили кістки великих розмірів, які згодом перепоховали на кладовищі. Є припущення, що біля Бруховичів і Нужеля були захоронення воїнів російсько-шведської війни початку XVIII століття. Адже де ж у селі взялися такі прізвиська, як сотник, писар? Ці факти говорять, що тут стояла козацька сотня.
Бруховицькі діти часто вирушають в походи зі своїми вчителями. Скажімо, в урочищі Дубина натрапляють на величезні пеньки. Старожили переповідають, що в роки воєн серед цих дубів і мохів ховалися люди. Наприклад, під час шведських набігів в таких хащах сховалася одна жінка. Коли вона постаріла і померла, на її спині, коли наряджали, господині побачили сліди кінських копит. Розповідали, нібито вона сховалася від ворогів в мохові й витримала на своїй спині удар кінського копита. Тому в Нужелі є така приказка: “Катерино, Марино, вилазь – вже шведи поїхали... ” І хоч документально ці села згадуються в XVI сторіччі, але краєзнавці доводять: поселення були ще в XIII-му – в часи татарської навали.
А ось Ірина Ягода показує старе фото молодої дівчини і юнака. У цій же папці – світлина старої ікони Божої Матері:
– Вона рідкісна, – зауважує. – Бачите, під Покровом Богородиці знаходяться святі. А подарував святиню Ганні Оксенчук, як розповіла її донька Ганна Войтюк, парубок з Дону, де родина українців на початку минулого століття була в біженцях. Бачите, не туфлі чи плаття подарував, а ікону (повчальна історія для дітей на виховну годину). Дівчина дуже нудила за Україною і повернулася на батьківщину. В пам’ять про ту любов залишилася ікона та фото. Звісно, вона вийшла заміж, а ікона так і висіла на стіні. Хоч одного разу комуністи, які прийшли до її чоловіка, хотіли ікону зняти, зауваживши, що “у вашій оселі знаходиться член партії”. Та жінка взяла березовий віник і сказала: “Партію свою забирайте, а ікону хто повісив, той і зніме...” – і відстояла образ.
Таких історій у щоденниках Ірини Ягоди безліч. Всі вона хоче розмістити в шкільному музеї. А ще, каже, якби видати книгу про історію двох сіл, адже у папках зібрані унікальні документи, фото людей, які жили, воювали за цей край, яких доля випробовувала і закидала за межі України. Тож чи знайдеться спонсор на таку добру справу, адже видання книги тепер вартує немалих коштів?
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•