Біль і сльози однієї чернігівської родини
Продовження. Початок у №16-22Батько повернувся інвалідом
З армії його звільнили в кінці 1943 року після поранення, в результаті якого він втратив ногу. На війну він потрапив, коли фронт докотився до Сталінграду. Спочатку командував взводом, потім – ротою, а перед пораненням – батальйоном. Високі бо-йові нагороди – орден Червоної зірки, Вітчизняної війни і два Бойового Червоного прапора – свідчили про те, що воював він достойно.
Повернення до рідного села для батьківської сім’ї нічого доброго не принесло. Тісна сільська хатина не могла задовольнити його дружину, яка все-таки виросла хай і в невеличкому, але містечку, а тут – тяжка робота в колгоспі, за яку ще й нічого не платили. Утримувати сім’ю на мізерну інвалідну пенсію було вкрай важко – в батька було двоє малолітніх дітей. Тут для цієї жінки було усе чуже. Якось мама говорила, що у полі з неї почали кепкувати, і вона навіть її захищала. Не проживши і року в селі, вони зібралися в Кушку.
Для баби Шулячки це було важке випробування. Вона ще не отямилася від звісток про загибель наймолодшого сина Миколи й каліцтво мого батька, а оцей його від’їзд для неї, старої жінки, був рівнозначним втраті сина назавжди. За прадавнім звичаєм баба Шулячка виділила батькові частку родинного господарства: сімейна рада визначила продати корову і виручені гроші віддали йому.
В кінці березня 1946 року їх проводжали. На проводи зібралася батькова рідня. Пішов і я з бабою та мамою. Мене цей від’їзд не бентежив – звик жити без батька, якого замінив дід Свиридон. Пам’ятаю те убоге застілля, сумні розмови і сльози баби Шулячки. Коли старший син Василь заспівав пісню на слова великого Кобзаря: “Ой, три шляхи широкії докупи зійшлися. З України на чужину брати розійшлися”, її підхопили присутні. Баба не витримала такої туги і, гірко ридаючи, вийшла в сіни. За нею, щоб втішити, вийшла і баба Наталка.
...Ще не одцвіли сади, як з далекої Кушки батько повернувся назад у село, до рідної мами. Назавжди. Кому потрібний безногий інвалід?
Батькова сестра Марія завербувалася і разом з дітьми виїхала до Криму. Тепер на околиці села жили двоє людей, які мене любили і до яких я бігав майже щонеділі. Батько жив на мізерну пенсію, але став облаштовуватися на рідному подвір’ї: спочатку завів пасіку, потім освоїв столярну справу. Незабаром придбав мотоцикла, батарейного радіоприймача, а пізніше і мисливську рушницю, з якою любив блукати у лісі.
Невдовзі після повернення батько спробував відновити з мамою сімейні стосунки. Та з цього нічого не вийшло: на заваді стала невиліковна на той час мамина хвороба. Баба Наталка і дід Свиридон любили батька. Він часто у нас бував, підтримував з мамою добрі стосунки і, як міг, допомагав їй. Я ставився до нього байдуже, навіть не називав батьком. Чому? І нині толком не можу пояснити. Пізніше, після раптової його смерті у 1959 році, почувався винним, що був несправедливим і жорстоким. Я ніколи його не осуджував. Спогади про нього і бабу Шулячку збурюють в душі світлу печаль. З мороку часу виринають спогади про бабу, її пироги і каленики, які вона пекла для своїх напівголодних внуків. Каленики – це звичайнісінькі українські паляниці, для випікання яких замішувалося тісто із житнього, грубого помолу борошна. В тісто додавали ягоди калини, які з осені до весни висіли в сінях на жердині. Паляниці пекли у печі на листі капусти або лопуха. Смачнішого хліба у своєму житті більше не їв ніде і ніколи!
Володимир БОЙКО
| Comments: |
