Біль і сльози однієї чернігівської родини
Продовження. Початок у №16-21Мама проспівала долю
Моє дитинство випало на той час, коли не було таких надпотужних засобів масової інформації, як нині. Радіоприймачів мали два-три на село. Про телебачення ніхто й не чув. Єдиним джерелом інформації була районна газета “Ленінський шлях” (шляхи були одні сталінські, комуністичні, більшовицькі) та обласна “Деснянська правда”. Раз в місяць дядько Клімов привозив кіно. На чому ми виховувалися? На казках і піснях.
Пізніше тітка Надія, моя перша вчителька, навчила мене писати і читати й дала першу книгу, як ми тоді називали, “прочотну”. Відтоді книга стала для мене джерелом знань. Навчившись з допомогою тітки вимовляти деякі літери російського алфавіту, за годину-дві ота чужа мова стала для мене такою рідною, як мова мами. Тепер, коли чую дебати у Верховній Раді про двомовність, не можу зрозуміти: це говорять тупі чи підлі люди, які так зневажають мій народ і мою мову?
Якось влітку на початку 90-х років із приятелем Іваном Братченею завітали до мого рідного села. Тоді в село приїхав і мій друг дитинства Володя Кубрак, якого давно не бачив. Пізнього вечора в саду покійної мами ми розклали багаття, щоб приготувати якусь вечерю. Прийшли близькі сусіди, а коли випили, погомоніли й заспівали пісню, до нас потягнулися люди з села. Далеко за північ переспівали усе. Отже, певен, пісня – це потужна зброя. Нині село оніміло.
Тих пісень, які співала мама, ніколи більше не чув: або їх складала сама, або вони потрапили до її пам’яті з якихось невідомих джерел. Вже будучи заміжньою, мама співала так багато, що подруги говорили їй: “Вірко, не проспівай свою долю”. Проспівала!
Завдяки пісні мама познайомилася з парубком, який згодом став моїм батьком. Обоє працювали в створеному після страшного голоду колгоспі: мама – в ланці, а батько – в кузні. Побралися в січні 1936 року, а восени того року батька призвали до Червоної армії. На цьому закінчилося мамине подружнє життя. Батько більше в сім’ю не повернувся. А мама так і прожила свій вік: не вдова, не дружина і не мати-одиночка. Жили сім’єю, яка мене виховувала: дід Свиридон, баба Наталка, тітка Надія і дядько Михайло.
Влітку, перед самою війною, в село приїхав батько. Був тут декілька днів, ходив у військовій формі з петлицями молодшого лейтенанта-прикордонника, з наганом на поясі. Заходив і до нас. Мета його приїзду – розірвати шлюб з мамою, бо там в далекій Кушці (кордон з Афганістаном) у нього вже була інша сім’я. Він вперше мене побачив. Грався, запросив покататися на велосипеді. В селі такого дива ще ніколи ніхто не бачив, й мені дуже хотілося вмоститися на ньому. Та я боявся, що батько мене вкраде й повезе з собою. Тому погоджувався їхати тільки в протилежний бік від баби Шулячки (так по-вуличному називали його маму). У баби, крім батька, було ще три сини і дочка. Внуків теж мала багато, але найбільше любила мене, певно, тому, що з волі її сина ріс напівсиротою.
Наступна зустріч з батьком відбулася в 1945 році, коли він зі своєю сім’єю переїхав із Кушки в рідне село до своєї мами, яка жила тоді з дочкою Марією і двома її дітьми – чоловік тітки загинув на фронті.
Володимир БОЙКО
Далі буде
| Comments: |
