Біль і сльози однієї чернігівської родини

Продовження. Початок у №16-20

 

Голодали, прославляючи «советскую власть»

З літами все частіше подумки повертаюся в той далекий травень повоєнного 1947 року. Якщо у когось й залишилось якесь збіжжя, то його нечищеним і навіть неподрібненим варили, домішуючи в оте вариво листя лободи, кропиви, липи або щавлю. Від постійного голоду темніє в очах, болять животики, паморочиться голова. А так довго ще чекати до вечора, коли мама подоїть корову і піднесе до обличчя дійницю з теплим, запашним молоком.
З тої пори минуло більше шести десятків літ, а й досі пам’ятаю тепле шумовиння молока, яке лоскоче ніс. Голод впевнено ще із зими підступав до кожної оселі. Танули продовольчі запаси, тривога і відчай охоплювала людей. Ще жили в пам’яті дорослих події жахливого 33-го року.
І дорослі, і діти, ніби змовились – усі уникали розмов, які нагадували б про їжу. Навіть учителька на уроках арифметики свідомо змінювала умови задачки з “яблук” на “камінці” або “полінця”, які взимку носили під пахвою до школи, щоб не замерзнути там. Баба Наталка, посилаючи маму в погріб за картоплею, говорила: “Візьмеш оту купку, що в кутку ближче до діжки”. Кожна картоплина, навіть найдрібніша, була вирахувана нею, розкладена на купки, кількість яких дорівнювала кількості днів, що залишилися до нового урожаю. Розміри купок були й такі, які передбачали свята і найбільш напружені, трудові дні. На обліку була кожна картоплинка, кожна мірка пшона, жита, борошна. На щастя, з кожним днем прибувало лободи, кропиви, щавлю. А жінки, повертаючись вечорами з колгоспного поля після виснажливої праці, виспівували:

Из колхозного вольного края
Мы тебе свой привет принесли.
Здравствуй, наша столица родная,
Здравствуй, серце советской земли.
Пригадуючи усе це, стає моторошно: які партачі життя, які сучі сини, в яких “комах” (парткомах, райкомах, обкомах) придумали трагікомедію для мого народу, втілили її у життя і, наче глузуючи, примусили голодних людей співати ці безглузді пісні, прославляти тих, хто їх мордував?
До скону не забуду тремтячих маминих рук, що знімали лушпиння з вареної картоплі, щоб нагодувати єдину дитину, ні крихітки не поклавши до свого рота. Тремтячі, натруджені руки і рясні сльози... Мамині! Чи всі ми достойні їх? Про це треба дбати, поки наші мами ще живі.
Все минає! І це лихоліття народ подолав. Та страх голоду блукав примарою серед людей досить довго. А парткоми робили усе, щоб вивітрити з людської пам’яті страшні голодні повоєнні роки. Вони хизувалися перемогами, здобутими кров’ю і тяжкою працею народу, привласнюючи їх “делу партии”. І люди повірили тому, що без них і сонце вранці не зійде. А на тих, хто опирався цій системі, чекали “психушки”, колонії, тюрми.
І коли держава, що трималася на страхові та брехні, розвалилася, ми були щиро здивовані, що, як виявилося, нікому й не потрібні. Нарешті впала залізна завіса, і наш народ-переможець побачив, як живуть переможені ним. Вони тепер з гідністю віддають переможцям доношувати свої старі штани й стоптані черевики, аби ті мали в чому вийти на люди.
Володимир БОЙКО

• Нравится
•