Біль і сльози однієї чернігівської родини
Продовження. Початок у №16-19За німців голодними не були
– А ось так і розумій. Уяви собі: панічно, без організованого опору, втікає наша армія від західного кордону. Інстинкт самозбереження підказує, що треба рухатись на схід, там мають бути свої, які заберуть і захистять. А щоб полегшити втечу і хоч на кілька дорогоцінних хвилин затримати ворога, командири виставляли заслони. Це декілька бійців, що потрапили під руку, яким наказували зайняти бойову позицію обабіч дороги, де має з’явитися ворожа колона, викопати ячейку на повний зріст і прийняти бій. Хто опирався – розстрілювали без суду і одразу. Що відчував від страху молодий хлопчина? У нього позаду не було жодної сили, яка б захистила його і ще кількох невдах, що поряд з ним копали собі окопи-могили. Хто нині пам’ятає їхні імена, хто покаже, де їхні могили?
Такої кількості людей, що зібралися разом до сорокалітнього рубежу по війні, село, мабуть, не пам’ятало. Лунали урочисті промови районних чиновників, рушничні залпи салюту, плакали вдови...
Мої дитячі спогади не вписуються в ті штучно створені радянською пропагандою картини минулого, в яких пнуться показати надумані епізоди тяжкого життя під чужою владою. Не треба соромитися правди, адже із завершенням колективізації люди фактично стали безправними членами суспільства, в якому заохочувався і процвітав таємний нагляд і доноси один на одного, сільські люди не мали жодних посвідчень особи, а колгоспна праця практично не оплачувалася. Більшість мовчала і підтримувала ілюзію вселенського щастя. У сорок сьомому році в холодному класі сільської школи голодні діти жалібними голосочками виспівували разом з голодною вчителькою:
Піснею про Сталіна починаймо день,
Кращих ми не знаємо на землі пісень.
У танку кружляємо, мовби журавлі,
Ой живеться весело в нашому селі!
Де ж вона, правда?! Адже ні я, хто тремтливим від голоду голосом співав ту пісню, ні моя родина під час окупації голодними не були. Єдине, що бачили тоді селяни щодня, – це ешелони, які везли бойову техніку, війська, поранених. Селяни, як і до окупації, працювали на власних городах та додаткових наділах, а також на общинній землі, яку раніше називали колгоспною. Що ж змінилося для селян? Як і раніше в колгоспі, нічого не платили за їхню працю і тепер. Але німецька влада надала людям додаткові земельні наділи, розміри яких залежали від кількості членів сім’ї, роздала худобу, реманент, яким вони могли користуватися у своєму господарстві. Силою нічого не відбирали і не мали жодних претензій до тих, хто вчасно вносив податки. Суворо переслідувалося самогоноваріння, обов’язковою стала норма, якої при радянській владі не було, – дозвіл на забій худоби з наступною здачею шкіри. Особливим дефіцитом були сіль, мило, сірники і гас. В умовах відсутності будь-якого промислового виробництва цей крам звідкілясь постачався.
Та найжахливіші страждання людей були від безвісті, від відсутності інформації про фронт. Тоді стали з’являтися люди, які ходили від села до села і ворожили всім бажаючим. Ворожили і самі жінки у своїх хатах. Гілку вишні, зламану в третій день молодого місяця, обносили за сонцем тричі навколо хати, читаючи “Отче наш”. Ставили в полив’яний глек з теплою водою. Кожна дрібніша гілочка позначалася нитками різного кольору: оце Михайло, оце Степан... Гілочок мало бути стільки, скільки чоловіків з цієї оселі пішло на фронт. Щиро раділи, коли якась гілочка оживала – ця людина жива і здорова, тривожились, якщо оживала повільно – вважалось, що хворий або поранений. Якщо ж за тиждень-два якась гілочка не подавала ознак життя, значить, цієї людини немає на світі.
Володимир БОЙКО
| Comments: |
