Чоловік втратив 24 зуби, але довів, що він – українець
Те, як вирішуються у нас національні питання після приходу нової донецько-олігархічної влади, викликає не просто обурення, а й протест, який рано чи пізно мусить пробудити у народу (безумовно, національно свідомого) відповідну реакцію. «Державні мужі» навіть не таять своїх відвертих антиукраїнських настроїв. Прикриваючись “розбудовою економіки”, як головним державоутворюючим механізмом, вони починають нищити не лише все українське, а й навіть національні інтереси. Що нам світить при такій політиці – неважко здогадатися.Не хочеш бути «дєрєвєнщіною» – говори російською
Саме тепер мені згадалася Білорусь, де довелося побувати минулого літа. Наскільки позитивно була вражена їхнім зовнішнім порядком, розгалуженими будівельними майданчиками, настільки негативно ставленням до рідної мови, а отже, й до своєї національності та держави. По-перше, за п’ять днів перебування у сусідів не почула жодного білоруського слова – усі російськомовні. Телебачення фактично російське, преса, зрозуміло, теж. А що вже говорити про українську мову, хоча на Берестейщині проживає дуже багато українців. Підсвідомо здавалося, що перебуваю в якійсь російській губернії...
Звичайно, що ця тема не залишилася поза увагою й все-таки вдалося зустрітися з тими українцями, які тут народилися, які потрапили сюди давніше чи нещодавно, аби почути, яка у білорусів мовна політика.
Один зі співрозмовників – житель Бреста Микола. Народився в Пружанському ра-йоні – це колишнє українське село (до по-ділу земель Сталіним). Він розмовляє майже завжди українською. Ось що розповів:
– Поїдьте у наше село, там і зараз українською говорять, зрозуміло, що є свій діалект. Мої батьки – українці. Тепер графи про національність у паспорті нема. А колись був записаний білорусом – з 1932 так усіх записували, хто тут народився. Вчитель математики із Кобрина, українець, мені розповідав таке. Йому на початку 70-х років виписали паспорт і вказали, що він білорус. Той здивувався й наголосив, що він українець! Йому за таку сміливість вибили 24 зуби. Але чоловік не здався: “Хоч усі вибийте, та я – українець!”. І йому паспорт поміняли. Наші діти уже української мови не знають. Мої сестри вдома розмовляють своєю, а на людях – російською мовою, щоб не почуватися “дєрєвєнщіною”. Ще колись зайшов в обком партії, і там мені зауважили, чому говорю українською. Але я знайшовся й сказав чиновнику: “Ви маєте говорити мовою народу, білоруською, і теж не говорите нею”.
Українська, як і білоруська, у Бресті – меншовартісна, її називають сільською. Але це не біда мови, а біда людей, які, говорячи нею, так почуваються. Та що дивуватися, якщо це нав’язувалося сотнями років зневажливим ставленням до людини, яка не говорила російською. Недарма основоположник російської педагогічної науки Дмитро Ушинський (українського походження) казав: «Коли зникає народна мова – народу вже немає більше! Як довго живе народна мова в устах народу, так довго живий і народ».
Розмовляєш українською – получиш по губах
Ще інша українська “білоруска” Валя розказує, що у неї в сім’ї говорять українською, і діти добре її знають, бо бабуся живе у Ковельському районі. Вона не цурається своєї мови в товаристві. Та якось у шкільній гардеробній, розмовляючи з сином рідною мовою, почула від вчительки перших класів:
– А какое Вы имеете право здесь так разговаривать?
– Я что нарушила законы Беларуси? – перепитую у неї, знаючи, що вона теж з україномовного району. Тут примітивний підхід до мовного питання. Запитують: “Ти хто?” – “Українець”. “Де народився?” – “В Білорусі”. І відразу є висновок: “То який ти українець? Бабця в Україні – вона українка, а ти – білорус”. А було, що говорила з дітьми на вулиці українською. Чоловік, який йшов попереду, розвертається й каже: “Что вы слушаете эту хахлушку, пусть она учит вас нормальному языку”. Чимало людей тепер нарікають, що на “Слов’янському базарі” не дочекаєшся української пісні та й ведучі лише російськомовні, а раніше на трьох мовах говорили. Нещодавно у пресі була інформація, що батьки не вміли по-російськи говорити, але дітей били по губах, щоб не розмовляли українською, бо так не виб’ються в люди.
“Просвіту” в Бресті закрили ще у 2000 році, українські газети не видаються. Єдине зареєстроване українське товариство – це науково-педагогічний союз “Берегиня”. Тобто в Білорусі, як бачимо, щоб вибитися в люди, треба розмовляти російською мовою. І це правда. Аналогічна ситуація і з білоруською мовою – вона теж “селянська”. Хоча ставлення білорусів до Росії – неоднозначне. Частіше білоруси не відчувають особливої прихильності до цих сусідів. Навіть коли між Путіним та Лукашенком виник конфлікт стосовно ввезення молочної продукції із Білорусі до Росії, то Лукашенка білоруси підтримали і ще більше “зауважали”.
Уявіть на хвильку, щоб в такій ситуації опинилися росіяни поза межами Росії. Скільки було б галасу про шовінізм, націоналізм, нацизм і навіть фашизм! А таке зневажливе ставлення до національних мов, яке виховувалося віками, тепер дає свої рясні плоди. Це робилося дуже хитро під найгуманнішими гаслами “національної самосвідомості”, як і вся комуністична політика, коли повний тоталітаризм подавався під соусом показової демократії. Що може відчувати українська дитина, коли на шкільній сцені показують двох дівчаток: одна – відмінниця, чепурна, вихована – зрозуміло, говорить російською мовою, а інша – тупенька двійочниця, бруднуля, – ясна річ, балакає українською? Приниження.
Такі сценки й насаджували меншовартість. Лише сформована й дуже свідома людина переступить через цей бруд і, не відриваючись від своїх коренів, достойно піде далі. Чим глибше коріння – тим міцніше дерево! А більшість несуть цей бруд малороса на собі усе життя й падають на коліна перед кожним зайдою. Той, хто не вихований на гідності й честі, завжди почуватиметься рабом з патологічним прагненням вибитися в “аристократи”, забуваючи, ким був учора. Перепрошую за трохи неетичне порівняння, та вже як мудрий сказав: “Жодна пташка не сере у своє гніздо”. Нас знову змушують це робити, аби підв’язати до “єдіной і нєдєлімой”, нав’язуючи усе те, що до снаги москвинам. Будемо терпіти, щоб не почуватися “дєрєвєнщіною”?
Ольга ЖАРЧИНСЬКА
| Comments: |
