Біль і сльози однієї чернігівської родини
Продовження. Початок у №16-17
Через 52 роки поранену у бою тітку Надію визнали ветераном війни
Скоро ми почули чужу мову і двоє озброєних людей закрили світло у дверях льоху. Після їхнього “век, век” усі вийшли на двір. Коли я побачив, що уся родина замовкла з піднятими догори руками, то й собі звів руки, стоячи поміж мамою і прабабою, якій було майже сто років. Чужинці, глянувши на нас, розреготалися. “Погелготавши”, вони пішли з нашого двору. Так до нас прийшла окупація.
А після визволення цей факт стане доказом нашої провини перед радянським народом, бо довгий час, заповнюючи якісь анкети, ми мусили писати: “Во время фашистской оккупации пребывал на оккупированной территории”. Це було фактом того, що ми є потенційними ворогами, яким не можна довіряти. Багатьом моїм одноліткам це завадило у виборі професії, отриманні достойної освіти.
Для нас в окупації розпочалося життя у безвісті. Жодної інформації про те, де зараз фронт, не було.
Нова влада заходилася втілювати в життя свої порядки. Спочатку на загальному сільському сході селяни обрали старосту і поліцаїв, які мали стежити за порядком в селі і бути посередниками між мешканцями села та окупаційною владою, яка знаходилася в райцентрі, в Ічні. Ніяких утисків, ніяких безчинств, як це ми бачили пізніше в кіно-фільмах, окупаційна влада не чинила. Може тому, що в окрузі, в навколишніх лісах не було ніяких військових формувань, які б своїми діями турбували окупантів. Нова влада у перші дні ліквідувала колгосп. Людям роздали худобу, реманент, частково землю.
Велику рогату худобу ще на початку війни погнали на схід, щоб не дісталася окупантам. Погоничами послали чоловіків, звільнених від військової служби. Одночасно вивезли й підлітків чоловічої статі, яких не взяли до війська. Задум, певно, був такий, що підростуть, їх підучать й відправлять на фронт. Серед таких був і мій дядько Михайло, молодший мамин брат, про якого нам нічого не було відомо аж до закінчення війни. Йому, як потім він розповідав, довелося деякий час жити у проголодь в холодних, сирих землянках в тилу. Пізніше воював під Ленінградом, отримав три поранення. Не менше сотні чоловіків з Августівки воювали на фронті.
Моя тітка Надія, молодша мамина сестра, пішла до війська добровольцем. Її служба проходила в авіаційній частині, вона волею долі стала активним учасником Київської битви. Для неї війна закінчилася важким пораненням і оточенням. Десь на початку жовтня до нашого двору зайшов юнак і запитав, чи тут проживає Гунька Наталка. Він сповістив, що її дочка жива, але поранена у ногу і її треба негайно вивезти із села Голубінка (десь між Прилуками і Пирятином), аби не потрапила до окупантів. Незважаючи на ризик, баба Наталка запрягла коня і разом з тим хлопцем рушила у дорогу. Через тиждень вона повернулася з дочкою Надею. До двору збіглися жінки, односельці. Жодного медпрацівника у селі ніколи не було, а рану потрібно було оглянути терміново. Наступного дня баба розшукала в Ічні відомого хірурга Шевеля, який приїхав і оглянув рану, заспокоївши, що важливі судини та кістки не пошкоджені. Я весь час крутився біля тітки, аж поки вона не почала підніматися сама. Ніхто її окупантам не видав і не сповістив, що поранення отримала на фронті.
Після жаданого звільнення від фашистів нова влада пригадає тітці Надії не добровільний вступ до армії, не поранення в бою, а програний бій в обороні Києва й оте “временное пребывание на оккупированной территории”. І лише у 1997 році буде визнано її участь в бойових діях завдяки свідкам і цьому фото.
Володимир БОЙКО
Далі буде
| Comments: |
