У німецькому таборі носила тризуб
Степанида Комзюк
У фашистській неволі генерал Власов агітував у свою армію
У квітні сорок п’ятого дороги Третього Рейху, що агонізував, заповнили колони нових бранців. “Арбайтерів” переводили з одного табору в інший, а навіщо – ніхто не знав.
“Нас женуть до крематорію!” – пройшлася раптом жахлива чутка по колоні, у якій ішла зі своїми батьками і дванадцятирічна дівчинка з Полісся Степанида. Нібито це сказав німець, котрий позаду колони віз трактором на причепі хліб, яким годували їх у дорозі, бо йшли вже другий день. На той причіп підбирали і тих, хто не здужав іти – в основному малих дітей, яких у колоні було дуже багато.
“Минемо містечко й у найближчому лісі кидаймося на охоронців! – передавали один одному дорослі. – Усіх не повбивають, хтось та врятується!”
Але тільки-но стали підходити до лісу, як налетіли американські літаки й закружляли над колоною. Перелякані охоронці попадали на землю, а бранці – урозтіч до лісу.
– Ми довго блукали в хащах, – розповідає Степанида Мефодіївна. – Доки не наткнулися на тамтешнього лісничого. Він вивів на дорогу й порадив до лісу більше не заходити, бо, мовляв, у ньому ховаються есесівці й убивають усіх, хто не німець. На шляху ми повернули у зворотному напрямку й незабаром знов опинились у тому самому таборі, де й були – при заводі, що виготовляв зброю.
– І ви також працювали там чи тільки Ваші батьки?
– Працювала! З дев’ятої ранку до шостої вечора – щодня, крім неділі. Підмітала цех, у якому виготовляли набої. У ньому працювала і моя мати. А батько трудився в іншому, де різали сталевий дріт. Не пускав мене туди, бо було небезпечно: там крутився величезний барабан, що намотував дріт, і кілька робітниць загинули, затягнуті тим барабаном. На завод ми проходили, показуючи спеціальні пропуски-аусвайси. Я той аусвайс навіть додому привезла, та потім спалила, правда, фотографію з нього здерла й зберігаю досі. Те фото допомогло мені в дев’яності роки отримати компенсацію від Німеччини. Та всього боргу німецька держава мені ще не виплатила, а саме: зарплату за квітень 1945 року. Коли нас відправляли з табору додому, адмі-ністрація видавала цивільний одяг, але за гроші. Батько пішов на завод по зарплату, свою і мамину отримав, а мою – ні, бо не було мого майстра. Довелося вирушати в обридлій табірній формі. Хотіла б я цей борг повернути, але як, не знаю.
– І скільки ж Ви заробляли на тому заводі?
– По 11-13 марок на місяць. Та що за них купиш? Хіба пива, по яке посилали нас дорослі, бо з табору випускали дітей, але тільки по неділях і лише тих, у кого на рукаві був нашитий тризуб, що означав “українець”…
– Уперше чую про таке! Знаю, що всі вивезені з СРСР носили знак “ОST”…
– Такий знак справді носили громадяни СРСР. Але вихідцям із Західної України німці наказали носити тризуби… Ви запитали про гроші, а я згадала, як у табір приїжджав генерал Власов агітувати у свою армію. Дізнавшись про це, табірна молодь назбирала феніків (так ми називали дрібну розмінну монету “пфеніг”), роздала дітям. Для зустрічі генерала увесь табір вишикували на плацу й дітей поставили, як завше, спереду. І от, коли Власов, почав обіцяти тим, хто запишеться в його армію, всілякі блага та великі гроші, ми дістали з кишень ті феніки й жбурнули в нього. Генерала наче вітром здуло з табору…
Прості німці ділилися дерунами
– Навесні сорок четвертого, коли фронт підійшов до Хоцуня, де жила наша сім’я, німці вигнали всіх його мешканців з осель і вивезли до Німеччини. Важкою була та дорога. Харчі швидко скінчилися, мусили їсти баланду, яку давали на станціях. Що то за їжа була! На пересильному пункті десь на кордоні Польщі з Німеччиною чекали, доки сформують етап, кілька днів. Дорослих виганяли на роботу, а ми, діти, сиділи в бараках на двоповерхових нарах. На нижніх розташувалися я та молодші мої дві сестрички й братик, а на верхніх – два хлопчики з іншої сім’ї. От принесли на обід ту баланду, хлопчики зверху злізли до нас і почали їсти – по двоє-троє з однієї миски. “Дивіться!” – раптом каже старший і показує щось у ложці, зачерпнувши зі споду. Дивлюсь – а то пуголовки! А менший кричить: “Не колоти! Дай хоч зверху поїсти!..” На інших станціях, правда, пуголовків уже не варили, проте замість крупи кидали в ту баланду тирсу. У таборі ж, при військовому заводі, годували в основному бруквою та калярабою (капуста кольрабі – авт.). Навезли тієї каляраби під кухню цілу купу ще з осені. Так просто неба лежала всю зиму, мерзнула, гнила, так мерзлу та гнилу й кидали в казан кухарі… Таким хіба наїсися? Та й того давали мізерну порцію. Біжиш із цеху на обід притьма, щоб швидше з’їсти і трохи відпочити, поки інші їдять та в черзі стоять. Я й тепер дуже швидко їм, не змогла відвикнути за стільки літ. У неділю ходили в найближчі села жебрати. Хліба в німців і в самих було обмаль, то давали здебільшого варену картоплю чи балабухи з тертої картоплі з начинкою якоюсь. І то були для нас ласощі.
– Отже, були і милосердні німці?
– Усякі, як і скрізь. Наприклад, водили на завод нас, дітей, по черзі двоє поліцаїв. Один, високий, стрункий, усе казав, ведучи: “Драй ман кляйне!”, тобто: “По троє, дітки”. Так Драйманом і прозивали його. А другий, низький, товстий, то все кричав: “Шнель, швайне русіш!”(“Швидко, руські свині!”) .Часом назустріч нам марширували з гітлерюгенду підлітки. То Драйман старався провести нас подалі від них, щоб не зачепили, а товстий навпаки, підводив упритул, щоб ті, проходячи, копали нас ногами…
Або ще випадок. Померла від кору найменша наша дворічна сестричка. Поховали її на міському цвинтарі. Якось пішли на могилку центром міста. Там саме гуляла молодь. Побачили нас і почали лаятись та плюватися. Геть заплювали… А сторож цвинтарний завів у свою будку, дав умитися, рушника, а потім провів до табору іншою вулицею, якою і надалі порадив ходити.
Микола Шмигін,
Волинська область
| Comments: |
