– У батька було четверо синів, – розповідає Василь Петрович, – але найменшому виповнилося тільки 12 років, отож для фронту він був ще замалий. Після того, як німець спалив нашу хату, родина вирила землянку – там мама із малолітнім сином та донькою жили літом і зимою. А ми воювали… Я і досі не можу збагнути, як тоді, у сорок четвертому, залишився живим, адже бомба вибухнула буквально за декілька метрів від мене. Врятувала величезна колода, за якою заховався, і те, що вибухова хвиля пішла вверх. Коли отямився, то побачив, що з протилежного боку всенька колода нашпигана дрібними осколками. Якщо не всі, то принаймні десяток з них летів прямо на мене… А мій односелець і друг Мітька на моїх очах загинув. Був бойовий і замість того, щоб прикритися, він виліз з окопу – хотів стоячи стріляти по німцях. А тут неждано-негадано – снайперська куля. У госпіталі застало повідомлення про закінчення війни, орден Червоної Зірки “догнав” мене вже у повоєнний час. І, звичайно, так хотілося повернутися додому. Чесно кажучи, я не знав не відав, що там удома діється. Листів не писав, бо й не знав, куди писати, – мама з малими дітьми перед тим, як осісти у землянці, скиталася по різних усюдах. Та коли прийшов до рідної землянки, разом із мамою побачив також брата Клима. Він був поранений у руку, але, слава Богу, живий. О, скільки ми тоді з ним, під час першої повоєнної зустрічі, поперезгадували про війну. Неабияк хотілося, щоб і Микола чимскоріше повернувся. Знали, що він десь у Венгрії… Але коли його чекати, навіть гадки не мали. Втім, проходить три дні – і очам своїм не віримо. На порозі стоїть Микола. Яка то була радість, особливо для мами, словами не передати! Справжнє диво, бо чи не в кожній хаті знали, що таке похоронка. За таку життєву благодать я дякував і не перестаю дякувати Богу, бо наша зустріч сталася лише з Його волі. Мама не переставала молитися за нас. Ту стару Біблію я й досі зберігаю як сімейну реліквію.
Сергій Новак,
Рівненська область
Comments: |