Індійський щоденник,
Храм Камасутри
І знову дорога. Усе довкола буквально поїдаємо очима. Настільки воно несподіване, незвичайне, незвідане. Недарма ж я назвав індійські замальовки репортажем з іншої планети. Дивишся на убогі індійські села і не можеш надивуватися: ну як же ж у таких умовах можуть люди жити?
А з іншого боку, коли поміркуєш далебі ширше і глибше, мільярд сто сімдесят сім мільйонів жителів офіційно проживає в Індії. Гадаю, що ця цифра далеко не остаточна. Гачечок не порахованих там доволі чималий. Попробуй їх усіх нагодуй, одягни і, головне ще, де взяти для них роботу, тобто зайняти чимось.
Тому доводилося бачити дуже багато людей, котрі сидять просто без діла, ліниво спостерігають за цим світом білим, людом. Таке відчуття, що нічого їх не хвилює, нічого їм не потрібно, нічим вони не переймаються. До речі, мої здогадки підтвердив і гід Сергій. Індійці до своїх проблем ставляться абсолютно спокійно, бо керуються принципом: будеш ти нервуватися, хвилюватися чи ні, все одно від цього нічого не зміниться. Тому й інфарктів у країні майже немає. Між іншим, індуси не хворіють і на жовтяницю (Боткіна). Кажуть, що через надзвичайно гострі страви. Хоч, як уже згадував, антисанітарія тут жахлива.
Принагідно згадаю про дороги. Мені здавалося, що гірших, як в Україні, їх немає у світі. Шановні співвітчизники, можу вас порадувати. Є. В Індії. Чим далі ми віддалялися від столиці, шляхи ставали все гіршими і гіршими. Причому автостради дуже вузькі. Диву даєшся, як зустрічні автобуси, автомобілі розминаються. Здається, ось-ось вріжуться один в одного. Наш доволі комфортабельний автобус за годину проїжджав 30-40 кілометрів. Та ще й трясучка жахлива. Таке було відчуття, що вона не закінчиться ніколи. В передостанній день подорожі, коли ми поверталися з найвіддаленішої точки нашого маршруту, проїхали близько 400 кілометрів. Відгадайте: скільки ми часу на це потратили? Ніколи в світі не скажете точно. Дванадцять годин! Словами не передати, які муки довелося перенести.
Але порадую майбутніх мандрівників по Індії, що через 5-6 років тут будуть супер-дороги. Бо ми бачили, з яким розмахом їх тут будують. Автостради будуть широкі, рівні, красиві.
На батьківщині Камасутри
Після Агри першим пунктом нашої зупинки було невелике селище Орчка. Як зазвичай, приїхали пізненько, стомлені. Розмістили нас на ніч у середньовічному палаці магараджі, переобладнаному в готель. Як тут усе зроблено зі смаком. Одноповерхове приміщення побудоване своєрідними квадратами. По периметру жилі кімнати, ресторани, а в середині – екзотичні сади, басейн. Звичайно, я не оминув нагоди скупатися.
Окремо слід сказати про спальню. Вона стилізована під середньовіччя. Саме ліжко чого варте. Воно високе, з екзотичним балдахіном. Меблі переважно виготовлені під старовину. Навіть замок на дверях навісний і також дихає древністю.
Коли встали вранці, роздивилися довкола, аж ахнули від здивування. Таке враження, що опинилися у ХVІ столітті. Поруч крематорії, де спалювали знаменитих магараджів. Вдалині на горизонті височать форт, палац Джахангір Махал. Ми там, звичайно, побували.
Місцевий магараджа двадцять років будував його для прийому свого імператора. Той приїхав сюди всього один-єдиний раз. Переночував ніч. І більше сюди ні ногою.
Велич палацу вражає. Навіть фрески в оригіналі збереглися від тих часів. Але на наш сьогоднішній погляд дивує і безглуздістю потрачених коштів.
А наступного дня ми вже милувалися храмами-комплексами Кожурахо – знаменитими своїми скульптурами композиціями Камасутри. Про них доводилося багато чути, читати. Особисто я чекав чогось більшого. Храми ці доволі одноманітні. Прикрашені найрізноманітнішими позами статевих зносин. Усього їх було 86, а залишилося 25. До речі, ці храми вважаються надбанням світової культури і оберігаються ЮНЕСКО.
Храм Камасутри
Звичайно, цікаво було знайомитися з визначними місцями Індії, але ж ми, окрім всього, журналісти, тож кортіло поспілкуватися зі своїми колегами. І організатори туристичної подорожі влаштували нам таке побачення. Зустріч відбулася у редакції газети “Вісім новин”. Вона виходить в одному з адміністративних районів Делі. З усього було видно, що він далеко не найбагатший у столиці. Скоріше навпаки. Будиночки доволі вбогі. Та й самі мешканці одягнуті доволі бідненько. Зате як нас тут дружелюбно зустріли!
Уже на вуличці, що вела до редакції, ми помітили, як прибрані будиночки, кругом чисто, підметено. Над дверима приміщення, де знаходиться газета, панно з палкими привітаннями українським журналістам. У редакції пахне свіжою фарбою. Очевидно, як у кращі радянські часи, готувалися до зустрічі дорогих гостей. Кожному вручили квіти, сувеніри. Нас тепло вітали представники влади.
Редактор розповів про своє видання. Газета існує всього вісім місяців. Вона приватна. Проте держава суттєво допомагає. Коли буде газеті 18 місяців, їй компенсуватимуть 40 процентів розходів. Асоціація індійських журналістів забезпечує своїх членів безплатним відпочинком і лікуванням, проїздом у транспорті.
Коли ми вийшли на вулицю після зустрічі в редакції, все довкола було забито людьми. Здавалося, половина столиці прийшла дивитися на чудо – журналістів з України. Вони привітно посміхалися, намагалися потиснути руки.
Швидко пролетіли дев’ять днів на індійській землі. Звичайно, за такий короткий час дуже мало вдалося побачити, ще менше описати усе це. Зрештою, таке навряд чи кому під силу. Тому прошу вибачення у читачів за поверховість, побіжність. Мої репортажі, коротенькі журналістські замальовки, безперечно, грішать суб’єктивністю. Просто розповів про те, що найбільше вразило, зачепило, здивувало, захопило у такій незвичайній, цікавій країні – Індії.
Євген ХОТИМЧУК
Фото автора
| Comments: |
