Доглядає дитину й тещу
Підпис відсутній
– Ох і красуня! – захоплено подумав Роман, побачивши дівчину, яка щойно перейшла дорогу перед його автівкою. Так задивився їй вслід, що аж підскочив від неспо-діванки, коли ззаду голосно рявкнув клаксоном якийсь нетерплячий водій.
Роман мав усе: дуже поважних у минулому батьків, хорошу роботу, машину. Відпо-відно і жінки крутилися біля нього, як ті дзиґи. Але жодна, навіть найпривабливіша, не змогла зачепити душу. Тож коли він побачив незнайому красуню вдруге, сприйняв це доленосним знаком і побіг знайомитися.
– Леся, – тихо представилася довгокоса дівчина й з німим запитанням у блакитних очах уважно подивилася на Романа. Мовляв, що цьому солідному чоловіку від неї треба?
Вона не гиготіла, не метушилася і аж ніяк не намагалася виставити себе у кращому світлі. Натомість огортала Романа таким вселенським спокоєм, що йому не хотілося ані на мить від неї відходити.
– Слухай, а ти завжди така спокійна? – постійно дивувався Роман. За півроку їхніх щоденних зустрічей Леся жодного разу не крикнула.
– Я горю всередині, – відповідала вона, – а ти ззовні.
Вони вже й заяву до РАГСу подали, а Леся все соромилася йти знайомитися до його батьків. “Я не вашого поля ягода, – повторювала йому раз у раз. – Не сприймуть вони мене, не сприймуть”.
Як у воду дивилася.
– Ромцю, чи ти здурів? – запитала мати, окинувши презирливим поглядом потенційну невістку. – Якась вобла засушена, а не дівка. Ні-ні-ні! З нашим достатком тобі потрібна краща партія.
Романа аж затіпало від злості. Йому вже 35, а вона “ромцяє”?! Сказати, що він розсварився із сім’єю – це не сказати нічого. У ту ніч він востаннє був вдома, і то тільки тому, що збирав речі.
Леся відчинила двері своєї двокімнатної хрущовки в передмісті й мовчки пропустила Романа із важким чемоданом.
– Може, ще передумаєш? – спитала. – Це твої батьки, інших не буде.
– Не передумаю, – буркнув у відповідь.
Батьки Романа спробували натиснути на сина, але зробили ще гірше. Він звільнився з роботи, продав машину, зняв із книжки всі свої збереження і повіз дружину Лесю у подорож. Де вони тільки не побували, що тільки не бачили! Для бідової Лесі, яка все життя із мамою перебивалася з води на хліб, це був просто королівський подарунок.
– От якби у нас була дівчинка, я б дуже хотіла, аби вона вміла грати на скрипці, – не раз мріяла Леся. – І у нас був би свій величезний будинок із колонами, а у ньому камін. Боже, як би це було добре!
Роман не цурався жодної роботи, аби Леся, яка чекала дитину, мала найкращий догляд. Вони зупинилися в Іспанії, тож коли народилася Романівна – чомусь саме так називали маленьку доцю Катрусю – збиралися будь-що залишитися тут назавжди.
Збудував будинок – як хотіла дружина
Останнім часом Леся почувала себе геть кепсько. Заколихає Катрусю, а таке враження, що вагон розгружала – потом обливається, сил не має, аби зайвий крок ступити. Роману нічого не казала, він і так втомлюється на двох роботах. Ляже вдень перепочити, а думки додому летять, до мами, в їхню маленьку хрущовку.
– Романе, я дуже хочу додому поїхати, – все просила і просила. – Ну хоча б на місяць. Душа туди рветься, віриш?
І він домовився, взяв відпустку, аби втрьох полетіти додому. Леся в Україні аж віджила. По квартирі і туди, і сюди бігала, так ніби хотіла кожен куточок оглянути і запам’ятати. Під час святкової вечері просто світилася щастям, із задоволенням фотографувалася, позувала для відео.
А вночі їй стало зле. Швидка, лікарня, крапельниці, лікарі, які приречено хитають головами – у Романа в голові була суцільна каша. Розум відмовлявся усвідомлювати, що у його Лесі рак із метастазами, що операція нічого не дала, що жити їй залишилося недовго. Він брав за барки лікарів, він діставав найдорожчі медикаменти – зі шкіри ліз, аби врятувати її, але у відповідь отримував все той же приречений погляд…
Лесі не треба було нічого говорити. Вона вже й сама здогадалася. І коли Роман одного дня вкотре натягнув на обличчя змучену посмішку і ввійшов у палату, Леся промовила:
– Ну от я і відгоріла, так?
Роман не пам’ятав похорон. Все у тумані. Лише ввечері, побачивши у ліжечку доньку, дав волю сльозам…
А зранку у Романа почалося зовсім нове життя: без Лесі, з десятимісячною дитиною на руках. Він навчився варити їсти, прати, заплітати кіски. Пробував влаштуватися на роботу, але мала росла такою хворобливою, що більше сидів на лікарняному, аніж працював.
Роман власними силами почав зводити будинок, оформив дочку в музичну школу. І зірвався всього лише раз – коли матір Лесі розбив параліч і на його руках опинилося відразу двоє людей. Пив тоді місяць, на автопілоті приходив у садочок і виписував вісімки, поки вів малу додому. Але відійшов, взяв себе в руки.
Його Романівна вже віртуозно володіє скрипкою і нарівні з татом допомагає доглядати бабусю. А в будинку з колонами і ка-міном залишилося доробити лише другий поверх. Зі своїми ж батьками Роман так і не порозумівся. Як і з жодною жінкою, яка натякала на близькі стосунки. Каже, в його серці тільки одне місце – і воно досі зайняте Лесею.
Юлія САВІНА,
Рівненська область
| Comments: |
