Чи оживе спустошена чорнобильська зона?
Церква в селі Великі Кліщі
Після Чорнобильської катастрофи розпочалося масове переселення людей із забруднених радіацією територій в різні регіони України. Така доля спіткала десятки тисяч людей, найбільше з Житомирської області, особливо з Народицького району. Жителі 20 сіл поліського краю назавжди залишили свою малу батьківщину.
Від селища Народичі до Чорнобиля 60 кілометрів, до Києва – 170. Народицький район – найменший за кількістю населення в нашій державі. За офіційною статистикою тут мешкає 9800 людей, але насправді понад 12 тисяч. Незареєстрованих громадян називають самоселами. Хоча язик не повертається так називати людей, які просто повернулися до своїх домівок, або навіть переїхали сюди жити з інших районів. У кожного свої причини: хтось віддав квартиру дітям, когось замучила ностальгія, а дехто спокусився на безкоштовне житло, якого тут дуже багато.
В чорнобильській зоні на диво добротні дороги, але порожні. Нас не обігнала жодна машина і назустріч ніхто не їхав. При в’їзді в Народичі відразу приголомшує картина: напівзруйновані будівлі якихось цехів та промислових об’єктів. Зупинилися біля першої людини, яку зустріли на вулиці. Працівник лісгоспу показує на руїни і пояснює, що там було: сільгосптехніка, харчокомбінат, автоколона, база, будівельне управління, хлібозавод, єдина в Україні стрічково-ткацька фабрика. Тепер нічого не залишилося. Цей мешканець Народич після аварії виїхав в Миколаївську область, але невдовзі повернувся, відтоді живе у містечку і вже нікуди не збирається.
Ленін показує шлях
Вулицею Леніна їдемо в центр містечка, яке досить чисте і охайне, щоправда, дуже малолюдне. Тут майже немає автомобілів і перехожих.
Всюди покинуті будинки: старіші дерев’яні і ще досить добротні цегляні. За кілька днів перебування в зоні ми до цього вже навіть звикли, але спочатку ці руїни просто вражають, аж робиться моторошно. Хочу відзначити, щоб читачі зрозуміли: у Народичах не всі будинки покинуті, приблизно у третині з них живуть люди, які нікуди не виїхали, або повернулися. Хтось через рік, хтось через п’ять, як в кого склалося. Тепер у селищі проживає 2200 людей, а на момент аварії у квітні 1986-го було понад шість тисяч мешканців. Тому зруйновані і заселені будівлі тут чергуються.
У центрі – красивий і доглянутий парк з чорнобильським меморіалом зі списком вивезених сіл та капличкою. Біля головної адміністративної будівлі вождь світового пролетаріату рукою показує на сучасний магазин “Все для дому”. А буквально за кілька сотень метрів руїни школи. До катастрофи в містечку було два навчальних заклади. Зараз залишився один, в якому навчається 503 учні, а всього в районі 16 шкіл і 1200 учнів. Місцевий садочок відвідує 120 діток і ще 30 малят стоїть на черзі. Щороку в районі народжується 100 немовлят.
Тут Україна вже померла
Побували ми у відомому на весь світ селі Великі Кліщі. Хотіли зустрітися з його єдиною жителькою Анастасією Аврамчук – хранителькою місцевої церкви. Але в Народичах повідомили сумну звістку: жінка кілька днів тому померла, останній рік свого життя провела в лікарні. Її відспівували в тому храмі й похоронили в рідному селі. Мені здається, ця жінка більш достойна ордена княгині Ольги, ніж галаслива і не зовсім адекватна баба Параска. Тепер храмом опікується Базарська сільська рада.
При в’їзді збереглася масивна бетонна табличка “Колхоз Шлях Ленина”. В центрі Великих Кліщів над трасою, серед обшарпаних вітрами та негодою і пограбованих мародерами хат-пусток, біля зруйнованого клубу, ніби Боже диво – величаво підноситься в небо своїми куполами красива дерев’яна церква, від якої в різні сторони розходяться заасфальтовані вулиці з залишками садиб та купами головешок від пожеж. Через дорогу – доглянутий пам’ятник загиблим односельчанам. В списку на бетонному постаменті навіть знайшов свого однофамільця.
Не вистачає слів, щоб передати свої відчуття, коли ми ходили серед цих руїн. Нічого подібного ще не доводилося бачити. На Волині в селах є порожні хати. А то – цілі вулиці покинутого людського житла і жодної живої душі. Яскраво світить сонце і співають пташки. Колись тут жили і працювали люди, закохувалися, одружувалися, народжували і хрестили дітей.
В горлі – клубок, мурашки по шкірі, на очі навертаються сльози. Хочеться кричати від безсилля і відчаю. Це про такі поліські села Ліна Костенко сказала, що тут Україна вже вмерла. Крізь дахи проросли дерева, добротні будівлі поступово розвалюються. Хатинки дивляться на світ через вибиті шибки вікон. Від них віє пусткою і невимовною тугою. З часу виселення села минуло двадцять літ. За ці роки у дворах утворився цілий килим з опалого листя, адже його ніхто не прибирає. Колись акуратні селянські садиби позаростали чагарниками, біля однієї хатинки крізь суху траву пробилися нарциси. Вже давно тут немає господині, яка їх посадила, а весняні квіти, ніби на знак вдячності, щороку зацвітають. В одній напіврозваленій хатині знайшли зовсім свіжі передвиборчі листівки з “Новим курсом” Арсенія Яценюка. Невже його активісти приїжджали агітувати в зону? Тільки до кого?
«На старих фотографіях всі молоді…»
Ми ходили мертвим селом і натрапляли на сліди колишнього життя: струхлявіле дитяче ліжечко, розтоптана лялька, студентський конспект з працями класиків марксизму-ленінізму. На стіні кімнати в рамочці – вицвіле сімейне фото. Якось відразу пригадав поезію Ліни Костенко:
На старих фотогра-фіях всі молоді.
На старих фотогра-фіях мертві сміються.
У цьому селі вже ніхто не сміється. Поліщуки приїжджають помолитися за упокій спочилих родичів та за здоров’я живих. Біля храму зупинилася машина. Вийшли люди, разом з ними заходимо в Свято-Михайлівську церкву. Двері в ній ніколи не замикаються. Це, напевно, єдиний храм в Україні, в який можна прийти в будь-яку пору дня і ночі. В церкві на іконах багато рушників.
– Може, це й дивно для нашої ментальності, але тут ніхто ніколи нічого не крав, – розповідає уродженець сусіднього виселеного села Лозниця Олександр Савлук. – Коли буваємо в рідних краях, то завжди заходимо в цей храм помолитися. Бачите, як виходить, село мертве, а церква жива. Ми їдемо з дружиною на проводи в Лозницю, там живе мама і двоє братів. Це моя батьківщина. Хоч давно мешкаю в Києві, але часто село сниться, тільки живе. Зараз у ньому залишилося 16 сімей, а всіх переселили в Житомирський район. То скажу вам таке, тих людей-переселенців уже більше половини немає, а ці в зоні живуть. Ось вам і радіація.
Від багатьох людей в зоні доводилося чути таку досить цікаву, навіть неординарну думку: смертність серед тих, хто виїхав, значно більша, ніж серед жителів забрудненої території. Не знаю, наскільки вона правильна, але співрозмовники переконливо і на конкретних прикладах намагалися це довести.
В селі Любарка живе три сім’ї, а колись тут було 180 дворів. Родина Марії Аврамчук під час масового виселення відмовилася виїжджати, тому що діти якраз закінчували школу. Цікавлюся, чи не жалкують вони з чоловіком, що залишилися в зоні?
– Головне, що нам тут не тісно, – посміхається жінка. – Наші односельчани, які переселилися, приїжджають на проводи, плачуть за втраченою батьківщиною, раніше навіть покійників привозили хоронити в рідній землі. У нас життя не зупинилося. Ми в церкву їздимо у Великі Кліщі. Дають оголошення в районній газеті про день служби, а приїжджають різні священики. Ось дивіться, навіть лелеки повернулися додому, – показує Марія Іванівна на гніздо. – Якщо ці птахи не бояться радіації і виводять потомство, то чого нам вже боятися.
Люди продають отримані квартири і поселяються в Народичах
Голова Народицької районної ради Анатолій Леончук, корінний житель і досвідчений керівник, вболіває за долю рідного краю і добре знає ситуацію. Після аварії “піддався масовому психозу”, пояснює він, і виїхав у Миколаївську область, але невдовзі повернувся.
– Тоді переконався – найкраще жити вдома, тут ніяка радіація не страшна, – посміхається Анатолій Олександрович. – Відразу після аварії тільки чотири села потрапили в зону відчуження, тобто обов’язкового відселення. Решта населених пунктів не збиралися чіпати. Тоді в розвиток Народицького району вклали 120 мільйонів радянських рублів. Це були величезні гроші. Проклали дороги, водогони, провели газ. А потім почалося масове переселення, яке фактично і досі триває, тільки не ті масштаби. Судіть самі: за два останні роки жителі ра-йону отримали 20 квартир. Ще на черзі 450 сімей. Дуже легко порахувати, скільки літ ще треба чекати, щоб вони отримали житло. У нас буває навіть таке: люди отримали квартиру в чистій зоні, продали і повернулися назад в Народичі. Вони своє право на безкоштовне житло використали. Другий раз квартиру держава не дає.
За словами Анатолія Леончука, радіаційна ситуація покращується завдяки природним чинникам, тому кількість населених пунктів, які мають чорнобильський статус, треба скоротити. Це загалом позитивно вплине на со-ціально-економічний розвиток краю. За його прогнозами, вже через десять літ почнеться масове повернення людей в Народицький район.
– Необхідна державна програма відродження чорнобильської зони, а головним інвестором повинна бути держава, – наголошує районний голова. – Якщо вірити цій карті радіологічного обстеження, то в районі залишилося тільки кілька забруднених населених пунктів. Тому потрібно приймати рішення на державному рівні, змінювати статус територій, тоді сюди прийдуть приватні інвестори. А так вони тільки дізнаються, що в нас друга зона, і все, на цьому переговори закінчуються.
Можна використати білоруський досвід – на забруднених територіях вони зробили заповідник на десятки тисяч гектарів. Проводять дуже серйозні наукові дослідження. У нас також є указ президента Ющенка про створення запо-відника площею 32 тисячі гектарів. Щоправда, це поки що тільки на папері. Але що б там не говорили політики з високих трибун напередодні чергової річниці катастрофи, я переконаний – в чорнобильську зону повертається життя.
***
За п’ять років народний президент Віктор Ющенко так і не спромігся побувати у цьому районі, хоча тут його дуже чекали. Можна ж було заїхати по дорозі в Буковель. Тут живуть достойні представники тієї унікальної нації, про яку він нам говорив весь період свого президентства.
Тепер у Народичах чекають Віктора Януковича, сподіваючись, що він почує кожного.
Кость ГАРБАРЧУК,
Житомирська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
