За любов до Білорусі – 25 літ таборів
Лариса і Ян ГЕНІЮШІ
Це сьогодні говоримо про чесноти отця Гавриїла Коробчука, мого прадідуся, який віддано служив людям і Богу й заслугою якого є перевезення в Україну і збереження унікальної реліквії – Чудотворного образу Холмської Божої Матері. Про мою бабусю Надію Горлицьку, заслуженого майстра народної творчості, яка півстоліття свято берегла таємницю ікони й передала образ під опіку держави. Про її брата отця Лева Коробчука, за віру четвертованого поляками, якого тепер визнано священномучеником і Священним Синодом введено у лик святих. Досліджуючи своє генеалогічне дерево, ми дійшли до восьмого коліна. Знайшли відомості про двоюрідного прадідуся Олександра Коробчука – офіцера особистого полку царя Миколи ІІ (був убитий під час Жовтневої революції), його доньок Марину (хрещена при царському дворі) та Ольгу, котрих більшовики забрали у вдови і віддали у різні інтернати. Через багато років сестри випадково зустрілися у Києві і… впізнали одна одну!
Ще одна трагічна сторінка – розправа над дворянами Міклашевичами. З цього роду була моя прабабуся Віра Коробчук. Її тато Павло володів маєтками у Білорусі – селами Гудзевичі, Астаповка, Поплово, Соболевщина, Жлобовці. А прізвище Міклашевичі пішло від прапрапрадідуся Міклая, котрий оселився у Кринках і пустив тут коріння. Його нащадок Франц служив церковним старостою. Після скасування кріпосного права він отримав у власність невелику земельну ділянку й став господарювати. Один з його синів Павло одружився на доньці лісника (колишнього кріпака, котрий вже володів наділом 40 десятин землі). Молодий чоловік зважився продати цю землю, взяти кредит у банку, докласти ще чималу суму й придбати Астапковщину – фільварок неподалік Кринок. Так син церковного старости став паном Павлом Міклашевичем. Роботи не цуралися – працювали на землі дружно усією родиною. Коли діти повиростали (а сім’я виховувала чотири доньки і чотири сини), у їхнього батька уже було 500 десятин!
Павло Францович розділив маєток між синами. Антону відійшли Жлобовці (нині Волковиський район Гродненської області). Його донькою була видатна білоруська поетеса, громадський діяч – велика патріотка Лариса Геніюш, моя двоюрідна бабуся.
Товаришувала з сестрою Лесі Українки
Лариса закінчила Волоковиську польську гімназію. Тут познайомилася зі світовою літературою і почала писати вірші. Панна була добре освіченою, і до неї залицялися парубки із заможних польських родин. Проте Лариса твердо вирішила, що вийде заміж за білоруса. Своє серце віддала лікарю Яну Геніюшу, вихідцеві з села Зельва. Хлопець закінчив Карловий університет у Празі. І там отримав роботу. Тож сім’я переїхала жити у Чехію. Сусідкою Геніюшів стала Олександра Косач-Шимановська – сестра Лесі Українки – автора, чия творчість зробила на Ларису великий вплив.
Чеське підданство і врятувало дворянську доньку в роки Другої світової війни. А в рідній Білорусі події розвивалися дуже трагічно. Батька Лариси розстріляли у більшовицькій тюрмі у Гродно, мама загинула на засланні у Казахстані. Тіток, дядьків по-звірячому замордували у фільварках на очах у дітей… Сестра Ніна опинилася в Мордовії, тоді у Сибіру. Здавалося, життя і для Лариси скінчилося, в душі бушувала ненависть до більшовиків. Свій біль виливала у віршах. Перші поетеса опублікувала в берлінській газеті білоруських емігрантів “Раніца” у 1939-му. Невдовзі світ побачила збірка “Ад родных ніў”.
Була Генеральним Секретарем БНР
Війна бушувала. У березні 1943-го, згідно заповіту президента Білоруської Народної Республіки Василя Захарко, Ларису Ганіюш призначають Генеральним Секретарем Уряду БНР в еміграції. Вона зберігала і упорядковувала архів Народної Республіки, допомагала білоруським емігрантам, політичним біженцям і військовополоненим. Найціннішу частину архіву поетеса відправила до недоступних для органів НКВД і МГБ місць. За це і отримала чверть століття таборів.
“Совєти” звільнили Чехію від німецько-фашистських загарбників. Лариса з чоловіком і сином опинилися під Прагою, в містечку Вімперк. Кілька років здригалася від кожного російського слова, боячись переслідувань та розправи. І у 1948-му по неї таки прийшли. Подружжя арештували. Спершу Геніюшів кинули до в’язниці Чехословаччини, тоді Львова, а далі відправили до Мінська. Тут Ларису допитував сам міністр держбезпеки Лаврентій Цанава. Та поетеса була незламною. Вирок прозвучав дуже швидко: Ларису і Яна Геніюшів засудили до 25 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах через “зраду” комуністичній системі – “допомогу міжнародній буржуазії та контрреволюційну діяльність”. Їх потягом повезли до Москви, а звідти етапом в Інту, Воркуту, Абезь, Потьму… І всюди знущання. Однак білоруська поетеса мала великий авторитет серед засуджених. Її вірші називали “глюкозою” – “підсолоджували” життя.
Після смерті Сталіна Геніюшам переглянули вирок. Комісія Президії Верховної Ради СРСР звинувачення визнала обгрунтованим, але термін покарання все-таки зменшила до 8 років. Їх випустили.
Так і не прийняла радянське громадянство
Повернутися Геніюші вирішили на бать-ківщину Яна – в село Зельва. Та скільки жили, відмовлялися прийняти радянське громадянство. Син Геніюшів жив у Білостоці (Польща) з Ларисиною сестрою – виріс сиротою при живих батьках. Батьки не могли його відвідати. У поетеси залишилося тільки право писати – вірші, спогади, листи… Сотні конвертів летіли у невеличке західнобілоруське містечко з різних країн та континентів, бо Ларису Геніюш підтримували і друзі, і знайомі. Надходили вітання з Москви і Лондона, Берліна та Праги, Парижа і Варшави. Вона відповідала, вставляючи у друкарську машинку зайвий папірчик – для архіву.
Майже десять років після звільнення творчість поетеси була під забороною. Завдяки Голові Верховної Ради БРСР Максиму Танку першу в Білорусі збірку творів Лариси Геніюш “Невадам зь Нёмана” видали наприкінці шістдесятих. Будинок, в якому мешкала патріотка, був розділений на дві частини. З іншого боку жила “службістка”, доповідаючи “куди потрібно”. Так до останніх своїх днів Лариса була під пильним наглядом спецслужб.
У 1996-му всіх членів родини Міклашевичів реабілітували. Усіх, крім самої Лариси. Вона досі залишається “злочинницею”. У 1999 році Білоруський Хельсинський комітет звернувся в прокуратуру Білорусі з поданням про опротестування вироку Верховного Суду відносно Лариси і Яна Геніюшів. Проте і тоді відмовилися реабілітувати незаконно репресовану Ларису Геніюш, ухваливши, що вона… не підлягає реабілітації. Тож на державному рівні її ім’я не можна вшанувати ні у пам’ятнику, ні у марці. Проте меморіальну дошку і постамент Ларисі Геніюш встановлено на території приходу Троїцької церкви у Зельві, прихожанкою якої багато років була поетеса. Щороку 7 квітня, в день смерті поетеси, в Петро-Павлівському соборі Мінська служиться панахида в її пам’ять.
Нинішнього року виповнюється 100 років з дня народження славетної білоруської поетеси. У зв’язку з цією датою чимало національних організацій оголосили весь 2010-й роком Лариси Геніюш.
Наталія КРАВЧУК, м. Луцьк
| Comments: |
