Як німецький солдат врятував життя волинській жінці з дитиною

Марія БАТРАЧЕНКО

Марія БАТРАЧЕНКО

В її паспорті записано: “Місце народження – Австрія, Відень”. Вона могла загинути ще у півторарічному віці, коли її маму вели на розстріл. Конвоїр пошкодував молоду українку з дитиною і відпустив. Марія Батраченко закінчила два університети, має дипломи філолога і практичного психолога. Ця енергійна і творча жінка все життя вчиться і вчить інших.

Маму тримали в бетонному карцері по шию у воді

– Моя мама родом з Голоб, – розповідає ковельчанка Марія Батраченко. – В роки війни як остарбайтер потрапила в розподільчий табір в Німеччину, а звідти її забрали в Австрію. Вона працювала у Відні на пивзаводі. Я народилася 7 червня 1943 року. Коли почалися пологи, то директор заводу викликав швидку допомогу і маму забрали у лікарню. У мене австрійське свідоцтво про народження, можна сказати, що я наполовину їхня громадянка. Мама розповідала, що відразу похрестила мене в костелі. Мій батько – радянський офіцер Павло Батраченко, працював також на тому заводі. Після мого народження його забрали в австрійський концтабір Маутхаузен, а маму зі мною в інший. Нас тримали окремо. Не знаю, що медики робили зі мною в концтаборі, але на руках на все життя залишилися шрами.
– Моя мама, Євгенія Єфремівна, дуже часто згадувала один жахливий епізод зі свого концтабірного життя. Якось приїхала німецька таємна поліція (гестапо) і забрали її. Маму допитували: куди зник батько дитини Павло Батраченко? Ще на заводі тато їй признався, що збирається втікати в партизани, бо коли прийде радянська армія, то з полоненими не будуть панькатися, свої можуть розстріляти. Маму посадили в бетонний карцер, і на ніч напускали води по шию. Так її катували тиждень. Потім у неї до смерті гнили ноги, – зі сльозами на очах розповідає жінка.
Гестапівці так нічого від впертої українки не добилися. Разом з іншими полоненими її повели на розстріл, але розпочався наліт американської авіації і люди стали розбігатися. Жінка з маленькою півторарічною дитиною кинулася в жито, а німецький автоматник відвернувся, зробив вигляд, що не побачив їхньої втечі.
– Тепер можу сказати, що той солдат врятував мамі і мені життя, – з теплотою в голосі згадує пані Марія. – Адже всіх, хто не втік, після нальоту розстріляли. А ми так і залишилися в тому житі. Нас прихистила австрійська жінка, в якої ми жили до кінця війни.

«Навіть мертвою, але заберу дитину додому»

– Мама згадувала, що я дуже хворіла, яке тоді було харчування. Просто дивом, – розповідає жінка, – але вижила. Мене Господь все життя оберігає.
Маленька Марійка довго не могла ходити, і та сім’я, досить заможна, переконувала молоду українку залишити їм хвору дівчинку. У них не було власних дітей. Австрійці казали, що до України жінка Марійку не довезе. Мама їм відповіла: забере дитину навіть мертвою, але на свою батьківщину.
– Хтозна, як би моє життя могло скластися? – розмірковує Марія Павлівна. – Вийшла б така історія, як колись писали у “Віснику”: “Концтабірна сирота 60 років шукала родину”. Слава Богу, що мама забрала мене і довезла живою. Вона повернулася в селище Голоби до своїх батьків. Я росла і виховувалася в бабусі і дідуся. Кілька років мама жила в Ковелі, і я там ходила в школу.
Марія Батраченко закінчила філологічний факультет Ростовського університету. Десять років прожила в Росії, але згодом повернулася додому, бо мама стала хворіти і її потрібно було доглядати.
Марія Павлівна багато років розшукувала свого батька. Писала листи в австрійські та російські архіви, але всі сліди обриваються в таборі Маутхаузен. Її мама часто згадувала батька і більше не виходила заміж.
Марія Батраченко працювала в профе-сійно-технічному училищі №7 та машинобудівному технікумі, в Ковельській колонії. У радянські часи активно займалася науковою роботою, і їй присвоїли звання наукового кореспондента.
– Коли відпала потреба у викладачах російської мови, – продовжує ця невичерпна оптимістка, – я поступила у Волинський університет і отримала диплом психолога. За всі роки навчання мала тільки одну четвірку, а решту предметів здала на відмінно. Ще повна енергії та сил і працюю секретарем ради ветеранів Ковельської міської організації, в якій сім з половиною тисяч пенсіонерів. І декан мистецького факультету університету третього віку. Це перший в Україні заклад для пенсіонерів. Якось ми їздили в Хелм і в поляків побачили такий університет, загорілися ідеєю відкрити подібний у Ковелі. У травні буде п’ять років нашому закладу.
Нещодавно пані Марія побувала в Австрії, відвідала Відень. Жінка згадує: тільки переїхала австрійський кордон, як на очах з’явилися сльози…
Кость ГАРБАРЧУК, Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>