Люба-командир досягла багато, але втратила найголовніше
Підпис відсутній
***
Ми познайомилися ще в середині 90-х, коли її сину було 10 років. Вона тоді лише розпочинала свій бізнес. Так сталося, що на певному етапі їй потрібна була моя допомога, тоді й зблизилися, тому знала не лише її ділове життя, а й особисте.
Любин чоловік ставився до неї надзвичайно добре, навіть, можна сказати, з любов’ю. Проте її захоплення бізнесом не дуже розумів, весь час наполягав, аби вона займалася науковою роботою. Обоє працювали в місцевому вузі. Не раз чула, як Володя попереджував дружину про ті ризики, які на неї чатують. Але вона впевнено відповідала:
– Займатися бізнесом і не ризикувати – неможливо.
Вона намагалася йому пояснити, що захиститися їм обом при їхніх статках не вдасться, а бути звичайним викладачем у вузі – це неперспективно.
– Тож займайся наукою, допоможу, аби ти вибився в люди. А я тим, що у мене теж непогано виходить, – твердила чоловікові.
В Люби справді справи ладилися, зрозуміло, не обходилося й без проблем, та вона ніколи не опускала рук. Вже за декілька років з ринку перейшла у власний офіс, маючи розгалужену торгову мережу, свої вантажні авто, чималий персонал. Налагодила співпрацю з турецькою фірмою.
***
А ще жінка затіяла будівництво за межами міста, переїхавши раніше у нову великогабаритну квартиру. Місце для нового помешкання вибрала шикарне: затишне, недалеко від лісу й ставочка. Влітку тут і сім’я, і гості почувалися, як у раю.
Безумовно, такий матеріальний успіх вимагав чимало фізичних та моральних сил, енергії, наполегливості. Тому про лагідність, ніжність, терплячість Люба частенько забувала. Та вона про це не задумувалася – просто не вистачало часу забивати голову дурницями. Бо близькі їй не раз нагадували, спостерігаючи за поведінкою в сім’ї, коли збиралися у вихідні на пікнічок в її садибі:
– Люб, ти з мами й дружини, здається, перейшла на роль командира. Дивись, щоб диктаторкою не стала.
Вона сміялася і в ту ж хвилину давала по телефону наказ синові:
– Ніяких поїздок до Криму. Після сесії поїдеш і відпочинеш. Ти маєш обов’язково зустрітися з професором (таким-то) й обміркувати справу, про яку ми говорили. Я з ним уже домовилася. Ігорчику, у тебе хороші перспективи. Все. Це питання більше не обговорюється... Ти зрозумів, що я сказала?!
І через декілька хвилин вже гукала до чоловіка:
– Вовко, ти вирізав забагато малини, я ж просила не зачіпати, привезу людину, яка на цьому розуміється. Сиди в своїх книжках і не лізь, куди не треба.
Її тішило, що сім’я забезпечена, що Володя зробив наукову кар’єру і вже мав професорське звання (зрозуміло, не без Любиної допомоги). Сину вона теж ні в чому не відмовляла. Правда, вимагала знань, наймала репетиторів і теж доклала усіх зусиль, аби він поступив на юридичний факультет, хоча хлопець захоплювався комп’ютером і бачив себе програмістом.
– Це не професія для чоловіка – так, дитячі забавки, – жорстко заперечувала Люба синові. – Юрист завжди затребуваний, хто б не прийшов до влади...
***
Ігор закінчив інститут, влаштувався на роботу, але чимало часу все-таки проводив біля комп’ютера, що не раз виводило із себе його маму. Чоловік теж більше часу намагався проводити в інституті, аби менше чути нарікання дружини, яка від перевтоми “розслаблялася” на ньому, прискіпуючись до найменших дрібниць.
***
– Я віддала їм життя і здоров’я. Один має спеціальність. Другий – звання і заслуги. Чому вони не відмовилися від мене тоді, коли я їм допомагала, не жаліла жодної копійки? – Витираючи сльози, запитувала мене і саму себе Люба. – На Новий рік вони поїхали у заміський будинок, не обмовившись про це й словом. І з того часу не появляються у квартирі й запевнили, що більше не появляться. І мене там теж не хочуть бачити – їм набридло моє командування. А що досягли б, якби не говорила, не просила, зрештою не заставляла б?
– Так це ж твій будинок! – здивувалася я.
– Мій, але навіщо він тепер мені? Зрештою, вони на нього не претендують. Володя сказав, якщо треба, він готовий зняти для себе і сина квартиру.
– Ну, як так, жили-жили – і раптом не хочуть бачити? – не могла втямити те, що почула.
– Ігор, вивівши своїм сидінням біля комп’ютера, на моє зауваження якось крикнув: “Мамо, мені вже не 15 і не 20 років, скільки ти будеш вчити мене жити! Командуй на своїй фірмі, а я не твій підлеглий!” Ну, цей ще молодий, все легко далося, але Володя, як він міг так поступити?
– Тобі не здається, що й справді ними забагато керувала?
– І ти туди ж. В сім’ї завжди хтось має керувати. У нашій це випало мені.
***
Я розуміла, що для такого вчинку чоловіка й сина виправдань мало, бо й справді все, що Люба робила, – для сім’ї. Але, знаючи її надмірну опіку над рідними, тиск і беззаперечне виконання вимог, могла так само зрозуміти Володю й Ігоря – у них закінчилося терпіння. Однак все-таки зважилася зателефонувати Володі і якось пояснити стан його дружини – у неї може статися нервовий зрив.
– Я знаю, – спокійно сказав чоловік. – Ти думаєш, ми так просто зібрали речі й пішли. Але витримати Любу більше вже не було сили. У мене давно нема дружини, а в сина – мами. Є просто багатий спонсор, який дає гроші й вимагає за це конкретних результатів. Такий самий нервовий зрив міг статися будь-коли в Ігоря. Я нічого не хочу від Люби, мені вистачить звичайної однокімнатної квартири, але хочу спокою без цієї набридливої опіки й безпардонного тиску. Я не раз намагався пояснити це їй. Думаєш, вона хоч раз замислилася, хоч на йоту змінила своє ставлення до нас? Ні. Що вона хоче? У неї більше сотні підлеглих, є ким командувати. Ігор за ці три місяці став іншою людиною. А будинок ми звільнимо при першій нагоді.
Щось сказати Володі, заперечити чи вмовляти було марно. Зрештою, уявивши на мить біля себе людину з таким характером, як у Люби, подумала: “А як довго витримала б сама?”
Олеся ХАРЧУК
| Comments: |
