«Покажіть нам справжнього бандерівця»

Щоб виконати таке досить незвичне для росіян прохання – зустрітися з учасником національно-визвольної боротьби – ми з московськими журналістами журналу “Русский репортер” Дмитром Виноградовим та Олексієм Майшевим вирушили до героя нашої публікації шестилітньої давності  під назвою “Двічі засуджений до розстрілу” Миколи Курчика. Він провів у найстрашніших радянських концтаборах 31 рік 2 місяці 25 днів і жодного разу не попросив у влади про помилування. Тоді, у 2004-му, напередодні Помаранчевої революції, старий бандерівець великі надії покладав на майбутнього президента Віктора Ющенка. Чи виправдалися вони?«Бурштиновий хрест» – повстанцю
Дорога до хутора Харалуг Корецького району Рівненської області зайняла понад дві години. Зарубіжних колег найбільше цікавила історія ОУН-УПА, особи Степана Бандери та Романа Шухевича. Вони зізналися, що в російській пресі якщо й пишуть на цю тему, то тільки в негативному ракурсі. Сподіваюся, можливо, хоч частково, мені вдалося розповісти москвичам правдиву історію українського руху опору. Проте так і не зміг переконати, що тепер вживається мовний вислів “в Україні”, вони вперто говорили по-великодержавницькому, як у радянські часи: “на Украине”. Але свій репортаж про поїздку назвали “Хай живе Україна”.
Машину залишили на трасі, до хутора добиралися через снігові замети пішки. Господар якраз годував овець, зрадів несподіваним гостям, запросив до хати. За ці роки він майже не змінився. Такий же невичерпний оптиміст з молодечим блиском в очах.
У його житті сталися позитивні зміни, можна сказати, щo на хутір прийшла цивілізація. Миколі Курчику провели електрику – допоміг тодішній голова Рівненської обласної державної адміністрації Василь Червоній, нині покійний. Тепер хутірський самітник має можливість дивитися телевізор, а для зв’язку зі світом в нього з’явився мобільний телефон. Минулого року на 85-річчя до Курчика приїжджали поважні гості, серед них і син Романа Шухевича Юрій. Іменинника нагородили “Бурштиновим хрестом”.
Свої спогади наш герой передав Левку Лук’яненку, з яким познайомився ще в таборах. І нещодавно вийшла книга.
Під час тривалої розмови пан Микола переконливо доводив москвичам на історичних прикладах, що демократична Росія, про яку мріяв ще академік Андрій Сахаров, нам не ворог. Але тепер в їхній країні править кадебістський режим. Він добре знає, як в Росії путінська пропаганда своїм громадянам промиває мізки, ще краще за Гебельса.
«...Як і ми прощаємо винуватцям нашим»
Згодом російські журналісти зізналися, що врівноважений, толерантний і освічений український повстанець справив на них дуже позитивне враження. Вони, напевно, уявляли його якимось озлобленим дідуганом, який ходить з сокирою і кричить: “Бий москалів!”. Московські гості навіть відчули симпатію до українського націоналіста, особливо коли він наголосив, що вже всім своїм кривдникам вибачив. Адже сказано в молитві: “...Як і ми прощаємо винуватцям нашим”.
– Вже після проголошення незалежності, – згадує наш співрозмовник, – один зі стукачів признався, що отримував за мене 25 рублів у місяць. Він двічі на тиждень допо-відав у КДБ про те, чим я займаюся на своєму хуторі. А мені, щоб тоді вижити і заробити якусь копійку, доводилося годувати кожен рік бичка або корову. Адже “особливо небезпечного рецидивіста” нікуди на роботу не брали. То я жив на своєму хуторі і вирощував худобу.    
Московський колега поцікавився, чи задоволений тепер пан Курчик, адже він все життя мріяв про самостійну Україну і боровся за неї?
На ці слова пан Микола сумно посміхнувся:
– В Україні так і залишилися при владі комуністи. В незалежній державі учасники національно-визвольних змагань, які боролися за цю ж незалежність, досі не визнані воюючою стороною. Чому інші країни, приміром, Іспанія, Польща чи прибалтійські республіки це зробили, а ми не можемо?.. Я не розчарувався в Україні, вона була й буде. Ви навіть не уявляєте, скільки людей за це полягло… Єдиний вихід – до влади повинні прийти молоді українські патріоти… Ви ще до цього доживете, – на хвильку задумавшись, наголосив він. А може, навіть уявив ту майбутню Україну.
День пролетів дуже швидко. Пан Микола нас провів через сад до дороги. Подякували за гостинність і щирість. Господар хутора міцно потиснув всім руки, обнявся зі мною і… заплакав. Але відразу опанував себе, витер сльози, махнув нам: “Їдьте з Богом”. Ми йшли через засніжене поле, а Микола Курчик – український націоналіст і справжній патріот, можна навіть сказати націонал-романтик, ще довго дивився нам вслід. Не давала спокою думка: чому він заплакав?
Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•