Жила з одним, дитину мала від іншого, заміж вийшла за третього
Підпис відсутній
***
– Коли я почала зустрічатися з Вадимом, мені ледве минуло шістнадцять. Перше пристрасне юнацьке захоплення так закрутило голову, що я свого життя без цього хлопця не уявляла. Як цуцик, в очі йому заглядала. Через кілька років мої батьки перебралися жити у село, і я стала господарювати у квартирі сама. Точніше удвох з Вадимом – він приволік свою валізу у той же день, як вибралися тато з мамою.
Стали, як кажуть, жити на віру. Але якщо мої мрії про щасливе сімейне життя обмежувалися посиденьками в обіймах біля телевізора, то Вадимові цього було замало. Його ніби гедзь кусав за м’яке місце, і тому конче треба було десь бігти, тусуватися, зустрічатися із друзями, напиватися. Я сердилася, нервувала, відсилала йому сто “есемесок” за день і вимагала негайного пояснення. До слова, ми були єдиними дітьми у батьків, тож, як тільки любовні пристрасті вляглися, взялися командувати і встановлювати кожен свої правила. Я дибала Вадима за шкарпетки, які він щовечора скручував, як равлики, і пхав бозна-куди. Пиляла за не помиту після себе ванну, вимагала повертатися о шостій вечора додому і сердилася на його матір, яка пхала носа у наше життя. А Вадим спеціально розкидав свої шкарпетки, принципово не прибирав і постійно повторював, що його мама готує краще за мене. Або й просто втікав з хати, на ходу гаркнувши: “Дістала, блін!”.
Мама Вадима мене не любила. Руда і веснянкувата невістка до її планів не входила, про що вона Вадиму періодично втовкмачувала.
– Тільки ж не надумай одружуватися на ній, – гундосила свекруха і зиркала з-під лоба на мене. Вона просто в очі заявляла, що я не варта її сина!
І якось під час чергового скандалу я випхала Вадима з квартири. Правда, цілу ніч після того не спала. Ридала в подушку і думала, як це я тепер маю жити... сама. Стільки років із Вадимом коту під хвіст?
***
Дівчата на роботі заспокоювали, радили клин клином вибивати. Тим більше на мене почав дивитися недвозначно начальник. На 15 років старший, давним-давно одружений, мав двоє дорослих дочок. Але все це не заважало йому здобути славу бабія. Та ще й якого! Про його походеньки такі чутки ходили, що аж-аж-аж. І хоча знаки уваги від шефа мені лестили, переходити межу я не збиралася. Колеги-ветерани не раз згадували, як дружина нашого Маратовича ледь не всі коси повисмикувала черговій суперниці. Як фурія, примчала, накинулася – цілим відділом тоді відтягували. Казали, що у дружини нашого шефа це стало своєрідним хобі: вистежувати коханок, влаштовувати їм розбірки, залишати на обличчях фінгали і мати спокій на наближчі півроку. Тож я, як могла, уникала залицяльника.
– Альо? Ти сидиш? – втаємниченим голосом запитала подруга на тому кінці дроту. – Не повіриш, кого я щойно зустріла. Твого Вадіка дорогоцінного! Йшов в обнімочку з якоюсь кралею і так її веселив, що вона реготала на всю вулицю. Альо, ти чого замовкла?
А мене ніби крижаною водою раптово облили. Що могла відповісти подрузі? Що від Вадима такого не чекала? Що тішила своє самолюбство думками про те, як він мучиться через наш розрив? Ото дурепа!
Мені та новина про Вадима, напевно, геть розум відібрала... Бо невдовзі, на корпоративній вечірці, так себе вела, що й досі соромно згадувати. Мало того, що напилася і вихвецювала на танцполі, як навіжена, а ще й вдома не ночувала. Зранку, прокинувшись біля Маратовича в якійсь квартирі, позичала у Сірка очі. Ладна була крізь землю провалитися. Тишком-нишком, як злодій, навшпиньках вибралася з квартири і поїхала додому. А тут ще й Вадим почав надзвонювати та приходити. Такий уважний і милий зробився, що хоч до рани прикладай. Говорив, що помилився, що любить тільки мене одну і так далі в тому ж дусі. Я розтанула і помирилася з ним. Стільки ж років разом, та й звикла до нього.
Певно що, про той сороміцький випадок нікому не розказувала. Маратович лише підморгував, але позаяк підморгував він ледь не всім своїм підлеглим жінкам – я заспокоїлася. Наївна!
***
Коли дізналася, що вагітна – не знала, як реагувати: чи радіти, чи плакати. Вадим до свого майбутнього батьківства поставився спокійно. Навіть запропонував одружитися. Але прибігла його мати, знову зчинила велику бучу, кричала, що не хоче дивитися на наречену із пузом... Ну я й здалася. Може, вона і права, подумала собі. От народжу, зберемо грошенят і відгуляємо із Вадимом справжнє весілля.
Народжувала важко, довелося навіть у реанімації відлежати кілька днів. Коли мені нарешті принесли дочку і я почала роздивлятися її, ледь відчутний здогад різонув свідомість. Хоча наступної секунди вже думала про інше.
Вадим зайнявся купівлею дитячих речей, потім побіг і записав дитину на себе. Ми знову поскандалили з ним через ім’я малої – бо поки я роздумувала, як назвати донечку, він все вирішив без мене. Приніс свідоцтво, у якому значилося – Орися. У мене аж волосся дибки стало.
– Яка Орися?! – верещала я на весь будинок. – Та як ти міг, чого ти зі мною не порадився?!
Але, як кажуть, “поїзд пішов”. Мусила змиритися, а тепер навіть не уявляю свою донечку з іншим ім’ям.
Орися росла, і чим більше я на неї дивилася, тим більше незрозуміло хвилювалася. А якось пішла гуляти і зустріла давню знайому. Та відразу “засюсюкала”, заглядаючи в коляску: “А в кого це такі очки татарські? І у кого це така смаглявенька красуня вдалася? Напевно, в татка?”
Мене пройняло холодним потом. Все відразу стало на свої місця: і Маратович із його татарською належністю, і ніч, проведена разом, і багато іншого, що мені, заклопотаній, не доходило.
Я у той же вечір серйозно поговорила із Вадимом, покаялася. Надія на вибачення хлопця померла останньою... Хоча його можна зрозу-міти: невідомо, як би я себе повела у такій ситуації. Тож Вадим зібрав речі, обізвав мене шльондрою і пішов.
***
Але коли я попросила Вадима написати відмову від дитини, не дуже й поспішав. Тоді я зробила хід конем: подала на аліменти і повідомила про це його батьків. Так матуся поперед сина побігла оформляти документи!
Я відсиділа декрет, повернулася на роботу. Єдине, що засмучувало – не могла поставити фото своєї дочки на стіл, ніколи не показувала Орисю колегам, тобто старанно приховувала таємницю. Адже чим старшою ставала моя мала, тим більше вона нагадувала дочку шефа, а отже і його самого. Мучилася довго, аж поки ми з Маратовичем не зіштовхнулися на вулиці ніс до носа. Я вела за ручку Орисю, а він “вигулював” чергову пасію. Уп’явшись поглядом у малу, шеф аж рота відкрив від здивування. Що вже буду відмовлятися, він же не дурний. Мусила зізнатися. Лепетала про те, що нічого від нього не хочу, нехай все залишиться так, як є, а ми з Орисею вже якось самі впораємося. Він мовчки покивав головою, погоджуючись, і ми розійшлися. Лише через тиждень викликав до себе, витягнув іграшку для малої і, дивлячись ніби крізь мене, запропонував... інше місце роботи. Мовляв, так буде краще. І я погодилася.
Що було далі? “Хепі енд”, звичайно ж. На новій роботі я зустріла непоганого чоловіка, вийшла за нього заміж. Не скажу, що він ідеал, але мені з ним добре. Та й Орисю він любить. Маратович, на вдячність про моє “благородство”, приходить на допомогу при першому ж дзвінку. Отож, як каже зі сміхом моя подруга, я непогано влаштувалася.
Юлія САВІНА,
Житомирська область
| Comments: |
