«Зґвалтував п’ятирічну дитину, а тільце порубав»

Цей та сотні інших злочинів розкрив слідчий з Полісся

 Хоч і живе тепер Василь Масло із сім’єю у Криму, але свої рідні Любохини Старовижівського району, де народився і виріс, не забуває. Кілька років тому він купив у селі будиночок і приїжджає зі свого моря сюди на відпочинок. Тут його корені, каже він чистою українською, таке, мовляв, не забувається. Більшу частину свого життя Василь Кузьмович розкривав таємниці та скрупульозно збирав факти, адже працював слідчим у прокуратурі багатьох військових округів і об’їздив, розслідуючи злочини, весь Союз. Від його спогадів, чесно кажучи, іноді волосся дибки ставало…

Ґвалтівника викрила пофарбована підлога

Дитинство він провів бідове: батько загинув на фронті, мама трудилася у колгоспі. Згадує, що до школи ходив босим аж до заморозків, проте вчився дуже добре. Мав чудову пам’ять: будь-який прочитаний один раз текст чи прослуханий урок вчителя повторював слово в слово.

– Я у молодості був дуже романтичним хлопцем, який начитався пригодницьких книжок, особливо про Одесу, – розповідає Василь Кузьмович. – І так мені запало в душу це місто, що вирішив: поїду тільки туди! А тоді яку «політику» ввів Хрущов: перед вступом у вищий навчальний заклад треба попрацювати два роки, досвіду, мовляв, набратися. Тож я поїхав в Одесу і став «набиратися досвіду» у звичайному «совхозі». А зарплату спускав на походи у театр. Потім здобув фах електрика і влаштувався на завод, де виробляли тракторні плуги. І лише через два роки я таки вступив в Одеський інститут на омріяний мною юридичний факультет. Закінчив з червоним дипломом. І щоб хоч трохи було легше жити, подався в міліцію – слідчим Одеського управління внутрішніх справ. Більше двох років не витримав, але та школа, яку я тут пройшов, дала мені досвіду на все життя!

Далі була армія і перехід на службу у військову прокуратуру. Працював слідчим в Одесі, Тирасполі, Миколаєві, Первомайську, Сімферополі тощо. Вбивства, дорожньо-транспортні пригоди, зґвалтування, розкрадання державного майна – які тільки справи йому не доводилося розслідувати! У яких тільки куточках Союзу та за його межами він не побував! Сміється, що часу, який він провів на допитах по тюрмах та ізоляторах, не на один рік «відсидки» набереться. Коли ж поцікавилася найпам’ятнішою справою, яку йому довелося розплутувати, Василь Кузьмович розповів про страшний злочин, який стався у військовому містечку Східної Німеччини у часи, коли там перебували радянські війська. Тоді серед білого дня пропала п’ятирічна дівчинка, яка вийшла погратися у пісочниці. Куди могла подітися дитина із закритого містечка? Розслідувати справу взялася ціла група слідчих.

– Ми квартира за квартирою обходили чотириповерхівки, у яких жили офіцери, – згадує співрозмовник. – В одній поговорили з прапорщиком. Він, звісно, нічого не бачив і не чув. Уже збиралися йти, коли я помітив, що підлога в кімнаті свіжопофарбована. «Поки жінка з дітьми поїхала у відпустку в Союз, ремонт роблю», – спокійно пояснив. Але цей факт мені спати не давав, і я знову повернувся до цього прапорщика, але вже з обшуком. Підірвали підлогу і таки знайшли краплі крові, які просочилися між дошками. Лише тоді чоловік зізнався. У той день він повертався додому п’яний, у дворі гралася дівчинка. Заманити додому нелякану дитину було просто. А далі, сказав, у голові щось йому «перемкнуло», і він накинувся на неї. Ґвалтував доти, доки вона не померла. Потім він її порубав, рештки склав під ліжко та став роздумувати, як позбутися тіла. І йому пощастило – наступного дня було оголошено тривогу: прапорщик запхав тільце у свій «тривожний чемоданчик» (кожен військовий обов’язково мав спаковану найнеобхіднішими речами валізу на терміновий від’їзд – авт.) і у лісочку біля полігона, непомітно викинув. А вдома взявся зафарбовувати підлогу, бо ж крові було багато. Розстріляли його, звісно ж, але ж хіба батькам це поверне дитину? Така дикість! Подібний випадок стався і з солдатом з Придністров’я. Він отримав відпустку і поїхав додому. А там же вино у кожного, п’янствував мало не щодня. І допився якраз до такого страшного стану, коли ноги носять, а голова відключається. Врешті-решт він забрів до одинокої 85-річної бабусі і зґвалтував її. На суді сам собі дивувався, казав, що на тверезу голову нехай би його стріляли – фізично не зміг би спокуситися цією старенькою!

Перша дружина допомогла знайти злодія

Чесно кажучи, зі спогадів Василя Масло можна не один кінофільм зняти. Взяти хоча б історію його знайомства з першою дружиною – виявляється, вона допомогла йому розкрити злочин. Василь Кузьмович розповів, що якось його викликали в Миколаїв, де, за попередньою інформацією, група солдатів побила та обікрала чоловіка. Каже, що це те саме, що шукати голку в сіні, бо в місті було дуже багато військових частин. Тож вирішив обійти навколишні будинки (а раптом хтось щось бачив чи чув). І от у черговій квартирі йому відчинила двері симпатична дівчина з немовлям на руках, яка зізналася, що бачила бійку. Там, мовляв, один із солдатів навіть свою шапку загубив… І простягнула йому цей неоціненний речовий доказ. Чоловік згадує, що Катя була неймовірно сміливою жінкою: вона не тільки ходила на упізнання солдатів, які брали участь у побитті, а й погодилася стати дружиною Василя Масла. На жаль, їхні долі дуже скоро розійшлися: слідчий мав ненормований робочий день, кількатижневі відрядження, та й керівництво було проти перспективного, але сімейного прокурора.

Наречена виявилася підставною кадебешницею

– Був у мене знайомий земляк. Дуже розумний хлопець, вільно володів німецької мовою, закінчив Львівський лісотехнічний інститут. Його помітили і направили вчитися у вищу школу КДБ у Москві, – розповів ще одну шокуючу історію Василь Кузьмович. – Його готували для роботи у Німеччині як агента. На навчанні він познайомився з однокурсницею, закохався, справа вже йшла до весілля. Додому батькам написав, щоб готувалися, бо привезе наречену. Не встиг той лист дійти, як його викликав начальник училища і повідомив, що він відрахований. Як? Чому? Виявилося, що він не пройшов перевірку: дівчина була підставною, штатною працівницею КДБ, її завдання – закрутити голову юнаку. Закрутила – значить, йому не місце серед шпигунів міжнародного класу, адже вони не повинні клювати на жіночу красу. А він і справді закохався по вуха. Його відрахували, він повернувся додому і застрелився. Принаймні так звучить офіційна версія його смерті. Було йому лише 24 роки. А його «наречена» отримала чергову нагороду і наступного дня, як ні в чому не бувало, вийшла на роботу в управління. Взагалі, через жінок, не обов’язково підставних, багато чоловіків кар’єрою та життям поплатилися. Була у мене, наприклад, справа: у Білгороді-Дністровському повісився командир танкового полку. Підполковник, передовик, мав генеральські перспективи. І от у цей самий момент якимсь чином розкривається таємниця про його позашлюбний зв’язок – виявляється, мав коханку. Словом, його кар’єра стала висіти на волосині, про генеральські погони можна було забути, і чоловік знайшов вихід – самогубство… А ще був такий цікавий випадок у Німеччині з командиром полку, полковником. Річ у тім, що його рідний батько був генералом, а потім ще й вітчим мав таке ж звання. Тобто ріс в оточенні самих генералів. І от його переводять в Берлін для розвідки. А він компанійський такий чоловік, знайомими обзавівся, в баньку з ними паритися став ходити. І от одного дня його під білі ручки і на літак – в Союз депортували та зірочок з погонів струсили. Виявилося, що серед його знайомих вичислили іноземного агента, який «втерся» в друзі. Російською говорив, як москвич! Справа йшла до вербовки от цього сина двох генералів…

Реабілітовував сім’ю Нестора Махна

– Першу половину 1990-х років я провів у Забайкаллі, на кордоні з Монголією – в Читі, Якутії, Бурятії, Іркутську. Працював старшим помічником прокурора Забайкальського округу, начальником відділу реабілітації жертв політичних репресій і по нагляду за слідством у військовій контррозвідці, – продовжує розповідати Василь Кузьмович. – В Україні таких посад було лише три: у Києві, Львові та Одесі. У мої обов’язки входило піднімати справи, починаючи з 1917 року, і перевіряти, чи законні рішення були винесені, чи підлягає людина реабілітації. Ой, та що там казати – майже всі були сфабриковані, зшиті білими нитками. Людей вбивали за такі «злочини», що у мене волосся дибки ставало, коли я читав. От, наприклад, справа дружини і дочки Нестора Махна: останній інкримінували те, що вона вчилася у Паризькій буржуазній гімназії. Ну, це ж жахливо! А де ця дитина могла вчитися, якщо у ті часи жила у Франції?! Або розстріляли лікаря 1918 року народження за те, що «…з нього не вийде радянської людини». Уявляєте?! Реабілітовував я і діда двох відомих акторів Соломіних – його засудили до десяти років таборів без права листування за те, що він до революції був у партії есерів. А скільки китайців довелося реабілітовувати! Вони ж багатодітні, по 8-10 дітей мали, активно населяли Забайкалля. У якийсь момент Сталін перекинув туди одну дивізію, і за тиждень на території не залишилося жодного китайця – всі були або розстріляні, або вислані на лісоповал як шпигуни. Коли шукав їхніх родичів, то часом стикався з тим, що люди і не здогадувалися, де поділися їхні предки, або й взагалі не знали, що вони нащадки китайців – настільки сильно і швидко вони асимілювалися. Потрапляли й справи волинян, всі як під копірку – «за зв’язок з бандерівцями». Навіть справа Олександра Колчака у мене була. Я б його точно реабілітував, бо готував документи, але мене раптово перевели – і на тому все… Останні кілька років я ще встиг послужити у Придністров’ї, у гарячій точці, так би мовити, і звідти пішов на пенсію. Віддав своїй роботі рівно 30 років: 30 березня 1970 року у мене наказ про прийняття на роботу, а 30 березня 2000 – наказ про звільнення. Така от цікава комбінація чисел в моїй долі.

Мирослава КОСЬМІНА,

Волинська область

Фото автора

• Нравится
•