«Я думала, що вже ніколи не дочекаюся онуків»

Зізналася мати, синам якої поставили діагноз – гемофілія

Про Любов Демчук, сільського голову з Облап Ковельського району на Волині, односельці кажуть: «Сильна духом жінка…» Адже вона не тільки дає лад на території ради, але й поставила на ноги двох синів, які змалку місяцями не ходили до школи – хворіли.

– Я ніколи не нарікала на долю, – каже Любов Миколаївна. – Так, мої сини інваліди I групи, але вони виросли хорошими людьми, і мені за них не соромно. Є у батьків здорові діти, але скільки прикрощів їм завдають… А мої ще й мене морально підтримували, – каже жінка, і у неї на очі навертаються сльози.

Чоловік Любові Миколаївни помер кілька років тому. Нині вона мешкає у невеликій оселі разом із сином та невісткою. Радіє онукові, який уже хоче відвідувати якусь силову секцію. Дивлячись нині на синів, вона радіє, що їм трапилися на шляху добрі порядні дівчата, які стали надійними дружинами.

– Знаєте, були часи, коли я навіть вже і про онуків не мріяла. Думала, кому вони хворі будуть потрібні? Адже якось ще у дитинстві старший син Юрій стрибав і прикусив язика. Довго йшла кров, сочилася і наступного дня. Медичка сказала, що потрібно поїхати у Ковель і здати аналізи. Згодом нас направили у Луцьк. Вирок лікарів приголомшив – гемофілія. Раніше у нашій родині ні у кого цієї хвороби не було, не мали проблем з кров’ю. А тут таке… Пережили дуже багато, – зізнається мати. – Бувало, грається син, впаде – уже є крововилив. Особливо страждали суглоби. Коли зуби рвали, то потрібно було заздалегідь лягати в лікарню і підготуватися до процедури…

Коли народився молодший син Олександр, Любов Миколаївна вирішила зробити аналіз і його крові. Діагноз той же, що і у старшого… Тож страждання матері подвоїлися. Бувало так, що хлопці місяцями не ходили до школи – лікувалися. Іноді були просто прикуті до ліжка. Любов Демчук вдячна усім вчителям, однокласникам її хлопців, які не цуралися, а допомагали, підтримували родину, як могли.

Жінка, працюючи з 1978 року у місцевому сільгосппідприємстві зоотехніком-селекціонером, бралася за будь-яку роботу, аби заробити зайву копійку, адже потрібно було рятувати синів. Бувало, що в лікарню лягали по чотири рази в рік. Жінка зізнається, що було морально важко перші роки, доходило навіть до нервових зривів.

– Але потім я взяла себе в руки, бо зрозуміла, що це мій хрест, і нести мені його треба до кінця життя. Так вчила змалку і синів, – продовжує свою сповідь Любов Миколаївна. – Односельчани возили в Луцьк, родичі. А часом я уже соромилася когось просити, то їхали маршрутками. Син іде на милицях, і я бачу, що вже сил у нього нема. Я плачу, а він втішає мене: «Не плач, мамо, я все одно виживу». Тоді я його, десятилітнього, підхоплювала собі на плечі і якось дотягувала до лікарні… Ой, всяко бувало… У синів і зараз проблеми з колінними і ліктьовими суглобами. Один накульгує, спираючись на палицю. Але вони ніколи не жалілися. Виховувала так, щоб могли самі собі раду дати і не нарікали на долю.

Дивлячись, як підростають сини, у Любові Миколаївни часто з’являлася думка: а чи полюбить їх хтось такими, хворими? І коли старший повідомив, що буде одружуватися, вона і зраділа, і насторожилася. Коли поїхали на заручини, то свасі відверто сказала, щоб поговорила зі своєю донькою: нехай та ще раз подумає, за кого хоче вийти заміж. Адже їй буде важко. Невістка Світлана відповіла: вона знає, що доведеться нелегко…

– Діти одружилися 2005 року, живуть зі мною, і я за них спокійна. Бо бачу, що вони люблять один одного, а це – найголовніше, – радіє за дітей Любов Миколаївна. – 2011 року одружився і молодший син. Невістка Анастасія із сусіднього села. Я також їй казала, що вона матиме проблеми з таким чоловіком. Але вона погодилася за нього вийти заміж. У них уже підростає донечка – така втіха… Живуть окремо від нас. Але я бачу, що мої сини, як кажуть в народі, один за одного горою стоять. Тим більше, у нас дружна родина. Допомогли хлопцям придбати техніку: вони мають трактора, машину. Хтось попросить – дадуть города зорати. Тримаємо у господарстві коня та корову. Тобто стараємося, аби жити повноцінним життям. Головне, що діти виросли порядними людьми. Я так просила Бога, щоб нам допоміг, так просила… Сказати, що проблеми минулися, не можу. Вони є. От і нещодавно був випадок, коли в одного із синів боліла голова. Повезли на обстеження – крововилив. Добре, що вчасно пролікували. Дякую лікарю-гематологу Ярославу Ошуркевичу, він стільки доброго зробив для нас. Багатьох дітей з таким діагнозом матері втрачають, але все ж хочу сказати: треба вірити і надіятися на краще! Хочуть діти одружуватися – не заважайте! Бо часом люблячі дружини, діти допомагають хворому більше, ніж ліки. Хоча, звичайно, будь-яку недугу не можна запускати.

Сама Любов Миколаївна не тільки родину заряджає оптимізмом, але й громаду. Одиноким треба дров підвезти, комусь з газом допомогти, школу відремонтувати чи будинок культури… Клопотів в Облапах вистачає. І саме до сільського голови йдуть з найрізноманітнішими проблемами. А про них жінка знає не зі слів…

Марія ДУБУК,

Волинська область

Фото автора

 

• Нравится
•