Поховала двох зятів-самогубців

А один з них ще й її вагітну доньку застрелив

 

***

Ніна Федорівна мешкала тоді на хуторі Моровина, за три кілометри від Зносичів, з доньками Олею та Валею. Дівчата виросли без батька. Власне, батьки у них були різні, проте ця обставина якогось суттєвого впливу на їхнє хутірське життя не мала. Хіба що постійно відчувався брак сильних чоловічих рук. Доки не з’явився на хуторі приймак. І не зі Зносичів, до яких була «приписана» Моровина, а приблукав до Наконечних він аж з Немовичів, звідки до хутора не близько.

Слово «приблукав» ужито не випадково. Майбутній приймак захоплювався полюванням, тож нерідко мисливський азарт заводив його і в сусідні з Немовичами угіддя. Одного дня й прибився немовицький мисливець на Моровину, а що мучила спрага, то зайшов на хутір напитися. З трьох хат двоє порожніми стояли, а у третій зустрів дівчину Олю, яка і подала йому води. Так і познайомився з майбутньою дружиною.

За сім років подружнього життя народився у них хлопчик і двоє дівчаток, чекали вже четверту дитинку, Ольга була на шостому місяці вагітності. Ніщо, начебто, біди не віщувало. Ні, бували між молодим подружжям суперечки, але щоб коли приймак на доньку руку піднімав – такого Ніна Федорівна не пригадує. От і того дня, двадцять три роки тому, якраз на Спаса, зранку все було спокійно. Узявши старшенького, шестирічного Сергійка, приймак подався до своїх батьків у Немовичі. Повернувся з гостин в обід. До Ніни Федорівни якраз приятелька із села прийшла, жінки сиділи під хатою на лавочці, балакали про сезон (збирання винограду у Ростовській області), куди днями намірилися їхати, Ольга також була з ними, малеча поруч гралася. Приймак мовчки проїхав повз них на подвір’я й покликав її у хату. Пішла. Ніна Федорівна про щось погане навіть і не подумала, як тут почулося: «Мамо! Мамо!» – кричала у відчаї донька. Стривожена мати кинулася до хатніх дверей, а вони зачинені зсередини. Стала гримати кулаками, поки не відчинилися і перелякана Ольга не вибігла на подвір’я. Та не встигла Ніна Федорівна й припустити, що за лихо зчинилося, як на порозі виник приймак з націленою рушницею та вистрілив в Ольгу. Але не влучив – дробина лише черкнула їй по щоці. Теща кинулася до нього, намагаючись вирвати з рук двостволку, та отримала такий удар прикладом, що відлетіла від нападника, мов тріска. Упала на землю й знепритомніла. А коли очуняла, то від жаху ледве знову не зомліла: Ольга лежала з простреленою головою мертва, поруч плакали діти. Убивці ніде не було (згодом його виявили у дровітні також мертвим – застрелився з тієї самої рушниці). Нажахана жінка схопила на руки найменшу дворічну внучку (старші чеберяли слідом) і побігла до села. За хутором на лузі побачила пастухів і розповіла їм про страшну біду, яку вчинив її зять…

***

Поховали жертву і її вбивцю на цвинтарі у Зносичах майже поряд. На могилі Ольги – пам’ятник, на приймаковій – звичайний хрест. Без фотографії похованого, без жодного напису.

– Чому ж усе-таки похоронили його біля доньки? – запитую Ніну Федорівну.

– І сама не знаю, – зітхає. – Дурна була, не потрібно було поруч ховати. Хай би забрали у Немовичі та й загребли там де-небудь. Але сваха відмовилася. Бідкалася, що ні з чого зробити поминки. То мусили хоронити тут.

– А хто його могилу доглядає? Також Ви?

– Онуки ходять, прибирають, а я ні. Не можу у той бік і дивитися. Колись Сергій запропонував пам’ятника батьку поставити. Сказала, що забороняти не стану, але й допомагати не буду. Не лежить у мене душа до нього.

– Що ж стало причиною трагедії, як Ви гадаєте?

– Важко сказати. Розповідала його мати (покійна вже), що незадовго до трагедії він скаржився на своє сімейне життя. То вона йому сказала: «Якщо тобі так важко, то розійдися, не муч ні себе, ні її». Але я собі не можу зрозуміти, чого йому бракувало? Ми не бідували: корову тримали, свиноматку, курей, качок, він не лінувався, хазяював, усе до ладу робив, на охоту ходив з друзями, вони до нього приходили погостити…

– Може, випити любив?

– Випивав часом, але ж не постійно. Правда, тоді випивший трохи був, як до матері їхав, бо я ще сварилася, навіщо Сергійка бере в такому стані на мотоцикл. Але ж нормально заїхав туди й назад. Ні, навряд чи випивка призвела до цього.

***

Після трагедії Наконечні перебралися з хутора у Зносичі. Колгосп, у якому працював трактористом приймак, і Сарненський м’ясокомбінат, де трудилася Ольга, скооперувавшись, придбали для них там хату. Стала бабуся крихіткам-сиротам за матір і батька. Виростила, на ноги поставила, онука вже й оженила, а внучок заміж повіддавала. Звичайно, і донька Валентина допомагала матері. Вона тепер мешкає з нею та зятем, допомагаючи вже і її дітей (також троє) ставити на ноги. Слава Богу, нібито все у їхній родині вже наладилося. А то ж і другій доньці не поталанило з першим чоловіком. Також пристав до них у приймаки, жили разом, та щось не клеїлося, то Марія, сестра Ніни, яка мешкає у Москві, порадила молодим пожити окремо від матері, мовляв, так спокійніше буде всім. Не тільки порадила, а й купила їм у селі хатину. Перебралися, пожили трохи, а він узяв, та й… повісився. Знову довелося нещасній хоронити зятя-самогубця.

Ось така непривітна доля випала цій жінці, терзаючи неприємностями та бідами ще з юних літ: батько загинув на війні, потому пожила і без матері вісім років, доки та відбувала заслання. Зрадив коханий, зробивши її, дівчину, матір’ю-одиначкою, обманув другий, що клявся в коханні. Інша б не витримала, зламалася б, вона вистояла. Наперекір долі.

Микола ШМИГІН,

Рівненська область

 

• Нравится
•