А я зі щастям розминулася…
Закінчення. Початок у №№12 –16
Мій перший син Володя називав і вважав Демка батьком і не міг зрозуміти, чого той так його ненавидить. Бо до менших чотирьох дітей чоловік добре ставився, а його лупив просто за те, що він жив. Я захищала, як могла, валялася в ногах, намагалася прийняти на себе всю Демкову скаженість, але… Голова у Володі не витримала постійних жорстоких ударів, і розум його помутився. Дитину з десяти років стали мучити страшні болі, напади, нервовість. У психіатричній лікарні, куди йому періодично доводилося лягати, лікарі дивувалися: «У нього не мозок, а одна велика гематома. Таке враження, що йому повідбивали усе – ви точно впевнені, що його ніхто не бив?»
І я, кусаючи до крові губи та ховаючи сльози, мусила зраджувати свого невинного сина і вигороджувати деспота. «Ні-ні, та що ви? Сам упав…»
І мене Демко катував. Ой, як він мене, сердешну, бив! З жодного весілля не повернулася не бита. Ревнивий, до всього чіплявся. Кулаки мав залізні, сипав ними по голові так, що у мене шуміло у вухах. І я почала глухнути, коли ще й сорока років не мала. Спочатку на одне вухо, а потім вже й на друге. Лікарі розвели руками: «Що ж ви, жіночко, все падаєте і падаєте та головою вдаряєтеся. Скоро взагалі нічого не будете чути. Таке не лікується…»
І де у того Демка стільки жорстокості бралося?
… А потім я дізналася ще одну таємницю…
***
Якось випадково і дуже пізно відкрилася переді мною та правда. Односельчанка Манька розказала, а вона була свідком. Тільки я дотепер не знаю, коли це було: чи я уже вийшла заміж, чи ще чекала якоїсь вісточки від Сашка.
У той доленосний день кілька чоловіків з нашого села (серед них і Демко) були у райцентрі, напевно, на базар приїхали. Коли це звертається до них один подорожній, чи не знають вони тут когось із Галиної Волі?
– Ми звідти, – відповіли йому. – А що, тобі туди треба?
– Треба, – каже тоді чоловік. – Моя жінка з цього села. Поїхала у відпустку і не повернулася. До неї їду.
– А хто ж така буде?
– Фрося Гапонюк…
Казала Манька, що всі перезирнулися, а Демко то геть пополотнів від люті. Крізь зуби просичав, що я вже заміж вийшла. Але Сашко – а це був таки Сашко – вперся: «Нехай і так, проте поговорити з нею треба. Вона дитину від мене чекає». Він навіть знайшов машину, яка їхала до села, і вже сів у кабіну, коли до водія метнувся Демко і щось йому став виказувати. І той відмовився везти, ще й випхав з кабіни силою: «Я тебе не знаю, ще колгосп мені спалиш!»
Отак наші шляхи навіки розійшлися. І це ж треба було так попасти! Я собі часто думаю: не зустрівся б з Демком у районі – приїхав би точно. І я б не думала, повернулася б до нього. Наплювала б тоді на всіх, на материні сльози – любила Сашка. Скільки ж він мені снився, скільки разів кликав до себе! А я у тих снах біжу, біжу, а наздогнати не можу. Все у тумані він ховався.
Сашко не міг так просто відступитися і не приїхати до мене. Це на нього не схоже. Напевно, йому просто не дали доїхати, може, лежить тіло мого коханого Сашка у лісі закатоване… Недарма Манька казала, ніби Демко тоді просто оскаженів і не вертався додому зі всіма. Сказав, що справи ще має в районі… Не знаю… І, може, недарма Демко так лютував, відбив голівоньку моєму із Сашком синочку, зробив глухою мене. Але нехай його Бог простить – помер давно. Захворів, а вилікувати його не змогли, бо любив випити. Лікарі так і казали, що за таких умов ліки ефекту не мають. Вкотре він повернувся з лікарні, сів на призьбі біля хати та й каже до мене:
– Ну, от, скоро вмирати, а ми з тобою так мало прожили.
– Та хіба ж ми прожили по-людськи? – кажу йому. – Я не жила, а мучилася з тобою. Тільки придирався та бив – от і все.
– А щоб ти знала, – враз озвірів він, – як я буду вмирати, тебе не покину! Зі мною в могилу підеш, бо заріжу тебе…
Але то тільки Бог дав, що за якийсь час йому захотілося в лікарню поїхати. І там він помер. Бо якби вдома – точно мене б зарізав. Він таке міг зробити. Хіба ж мого батька не різав? Різав! Напився якось, вночі взяв ножі і пішов до батькової кімнати (а мати тоді вже вмерли). Тато спали під периною, і тільки це його врятувало: Демко штрикнув у двох місцях, але до серця не дістав. Батько заявив у міліцію, але чоловікові тільки попередження дали: ще один такий вибрик – і буде сидіти у в’язниці. Тато після пережитого став мене дуже шкодувати. Бідкався, що це вони з матір’ю мені так долю зіпсували.
– Якби ж я знав, що цей Демко такий буде, я б тебе сам у Сибір вирядив… – так мені постійно повторював і плакав.
***
І Володі вже нема на цьому світі. Загинув. Він виріс, вивчився на тракториста, працював. Мав сім’ю і двох дітей. Потім розлучився – все сильніше його починала хвороба мучити. А онуки нічого, вже дорослі – приїжджають, провідують. Колись, як я йому розповіла, чий він син, загорівся відшукати Сашка. Але так нікого і не знайшов.
Решта четверо моїх дітей теж файні виросли. Мають свої сім’ї, але не забувають, навідуються. Живу біля дочки Олени, глядить мене, глуху та вже й сліпу бабу. Я ще торішньою весною бачила і могла читати газети. А тепер от… Вже давно вмирати треба, а ще живу, ще серце стукає. Тільки й того залишилося, що згадувати, як я зі своїм щастям розминулася…
Мирослава КОСЬМІНА
| Comments: |
