«Важко виявилося впустити чужих дітей у своє серце»
І тільки велика взаємна любов між чоловіком та жінкою допомагає вирішувати проблеми, які виникають у прийомній родині. У цьому тепер впевнені протоієрей Валентин Марчук та його дружина матушка Олена, в сім’ї яких уже два роки живуть і колишні вихованці сиротинця.
Де своїх троє, туди ще... трьох
Велика сім’я Олени та Валентина МАРЧУКІВ
Коли у дім зайшла Віка, то непосвячена у сімейні таємниці людина відзначила б її схожість... із матушкою. А коли за один обідній стіл сіли Миколка і Артем, теж можна подумати: брати. Напевно, так було задумано там, на Небесах, коли батюшка і матушка робили свій нелегкий вибір у сиротинці. А може, такий позитивний вплив справило на дітей із сиротинця перебування у благополучній родині, де усі її члени навіть думають однаково. Бо ж дівчатка Віка та Жанна хочуть стати у майбутньому... дружинами священиків. І обов’язково всиновити сироту.
Про те, що у родині протоієрея Валентина Марчука, голови інформаційно-просвітницького відділу Волинської єпархії Української православної церкви, виховуються прийомні діти, на Волині уже багато хто знає. Хоча спочатку сім’я і не планувала особливо про це розказувати, але ж робота в отця досить публічна, та й, зрештою, хіба сховаєш шило у мішку?.. Отець Валентин Марчук відомий як гарний проповідник, речник Волинської єпархії УПЦ, організатор і засновник багатьох релігійних інформаційних проектів єпархії (від сайту до телепередач), активний місіонер і людина, яка об’єднує навколо Церкви численних благодійників. А його дружина, за влучним, на мою думку, висловом одного священика, стала для батюшки тим, ким має стати кожна матушка – непомітно незамінною.
Те, що пережила ця родина, прийнявши у свій дім трьох дітей з інтернату, до речі, одного з найкращих на Волині, у повному обсязі ніколи не буде розказано на публіку. Це надто особистісні переживання. Сьогодні матушка пригадує, як у перші тижні появи у домі новачків вдосвіта старалася тихенько, аби нікого не розбудити, зварити собі і батюшці кави, але пили її вони вже... на подвір’ї. Бо коли прокидалися діти, то з ними вставали і проблеми, а цей момент таки хотілося відтягнути.
– Через два дні, коли ми взяли прийомних дітей, у нашій єпархії проводився фестиваль «Благовіст». Увечері, коли він закінчився, я піймав себе на думці, що... не хочу повертатися додому. Додому! Куди мене завжди тягнуло, – зізнається отець Валентин. – Ще коли ми з матушкою вчилися на курсах, які мають пройти усі бажаючі взяти на виховання чужу дитину, психологи щиро розповідали про труднощі, які чекають. Але ми обоє були налаштовані: долати усе, про що тут говорять, чим лякають і чого вчать... У нас усе буде по-іншому! Це ж тільки діти! Своїх виховуємо, і з цими впораємося.
Так сталося, що троє чужих по крові дітей у домі Марчуків з’явилися у святковий для родини день – день народження матушки. Цього разу «подарунок», який зробили з власної волі, виявився ще тим сюрпризом... Ці діти не просто з інтернату. Вони прийшли зовсім з іншого світу. На той час Марчуки виховували трьох рідних: 9-річного Костянтина, 7-річного Миколу і однорічну Єлизавету. Артем і Віка – ровесники Кості, Жанна на рік молодша. Згодом же у подружжя народився ще й Володя.
– Нас часто запитують: а чому ви вибрали саме цих дітей? І саме трьох?.. Бо вибирати, мовляв, треба з холодним серцем. Але як їх вибирати? То на базарі можна річ вибрати. Усі хочуть дитину маленьку, аби не пам’ятала рідних та попереднього життя, із синіми, наприклад, очима і світлим волоссям... І обов’язково здорову! А наші ж уже мали по 8 і 9 років, і з таким минулим, що не доведи, Господи!.. Діти змінили три інтернати. Вони знають, якими були і є ті, хто пустив їх у світ, і ми це знаємо... Але якщо хочеш у житті зробити по-християнськи, то над вибором думати не варто. Бог все одно дасть ту дитину, яка призначена вам, – вважає матушка Олена.
Життєва історія матушки теж схожа на казку зі щасливим кінцем. Одружившись, Олена з чоловіком мріяли про те, що ось народять своїх дітей, а тоді пригріють у цьому світі і сироту. Це мало стати подякою Богу за те, що він послав їй Валентина... Бо тільки вийшовши заміж, зрозуміла, що таке бути «за мужем», і відчула – уже не сирота!
Трагічна загибель мами (потрапила під автобус) і раннє сирітство. Таким було дитинство Олени. Їй, старшій з дочок, тільки п’ять, меншій Лілі – три. Діти мали родину: бабусю, дядька і тітку по маминій лінії, які не відреклися від сиріт і не здали їх в інтернат. І тато жив у іншому місті, бо ще раніше розлучився з мамою. У сім років він забрав старшу дочку до себе, але... Вимагав, аби мачуху називала мамою.
– Чи пам’ятаю я маму? У дитинстві, згадують рідні, я про неї згадувала. А тепер пaам’ятаю тільки ті свої про неї розповіді...
Дитина категорично відмовилася називати чужу тьотю мамою і, зрештою, повернулася у рідне Дубно. Бабуся, мамина мама, привчила онучок до церкви.
– І ми так звикли ходити у храм, молитися, що коли бабусі, бувало, не випадало піти на вечірню, то я, семирічна, брала п’ятирічну Лілю за руку, і ми йшли удвох самі. Тоді, правда, і не було так страшно відпускати дітей самих, як тепер. Бабуся обвозила нас по всіх святих місцях, куди тільки могла. Ми росли з думкою, що Бог насправді добрий і завжди допоможе.
– Чи відчуваєте ви Його підтримку тепер, коли стільки клопотів?
– Авжеж. Господь нам то добрих людей пошле, то просто день видасться легшим, ніж зазвичай...
«Завезіть мене назад в інтернат!»
Нині кожен день у матушки і мами такої великої родини починається вже о пів на шосту ранку. Щодня. Спочатку варить кашку Володі, потім починає готувати сніданки всім іншим. Тут ніколи не припиняється прання і прасування, бо весь час комусь щось треба. Олена збирає у школу старших дітей, Лізу – у дитсадок, а батюшку – на роботу, з якої він може повернутися дуже пізно. Звичайно, нові члени родини значно змінили не тільки розпорядок, а й мікроклімат родини. Про одну з дівчаток говорили отцю Валентину: «Ото, попе, дали тобі в інтернаті найгіршу, і за півроку ти її привезеш назад!» Дитина й сама з півроку просила: «Тату, завезіть мене в інтернат!» У перший шкільний тиждень вона зіпсувала кілька портфелів, подряпала батюшці машину, скрутила пральну машинку і мало не спалила хату, коли натисла не ті кнопки на газовій плиті...
– Але я казав і кажу: «Не завіз і не завезу її в інтернат!» То вже наша дитина. Це наш хрест, і нам вистачає сил його нести, – вважає отець Валентин. Він каже, що процес адаптації був болючий, проте усе вже позаду. І щиро дякує психологам за консультації, які допомогли виховувати «казенних» дітей.
– Та ніякий інтернат не навчить дітей жити у суспільстві, ця наука потім даватиметься їм дуже нелегко! – вважає матінка Олена. – Найгірше, що діти спершу і не хотіли адаптуватися. Якщо Артем увійшов у нашу родину якось непомітно, він наче завжди був наш, то з дівчатами... Вони ніби випробовували нас: а я ось така, я вредна, я неслухняна! Везіть мене назад в інтернат... Нам же усі: «Ви їх полюбіть!» Ніхто не задумується, як це – полюбити ЧУЖУ дитину, впустити її у своє серце. Не напишеш же на ньому «Я тебе люблю»...
На перших порах у дітей банально не було відчуття ситості. Вони змітали зі столу усе, що було зварено. За мить виїдали цукерки і печиво з ваз, які стоять у кожній хаті. У перші тижні у Марчуків йшло в день щонайменше шість хлібин, бо в інтернаті виставляли дві «виварки» з куснями хліба, аби діти могли у будь-яку пору його взяти. Це не тому, що вони в інтернаті були голодні, навпаки. Система сиротинця не передбачає простих і звичних речей, які властиві кожній сім’ї: коли у будь-який момент ти можеш поїсти, і не будуть тебе постійно жаліти, що ти – сиротина...
Бо саме з тим, що дівчатка вперто асоціювали себе з «нещасною сиротою при живих батьках», і стикнулися отець Валентин та матушка Олена. Вони прагнули мати СВОЮ родину, тож з першого дня почали називати прийомних батьків мамою й татом. Та синдрому соціального сирітства позбувалися непросто. Могли сказати: «А ми ж сироти, пожалійте...» Матушка пригадує, як на перших порах у церкві, куди ходять всі діти Марчуків, їх уже чекали жалісливі бабусі, які тикали дівчаткам цукерки у кульку з газетки. «То ж сиріткам», – приказували. І як матушці доводилося «воювати», аби цього не було:
– Я просто казала: вони вже не сироти, у них є мама, тато, братики і сестра.
Напевно, завдяки власним дітям отцю Валентину і матушці Олені було легше адаптувати вихованців інтернату. Хлопчики підтримали батьків у їхньому рішенні і стали друзями новим членам родини. Треба було бачити щасливі очі трирічної Лізи (себе вона називає Лизаветою Марчучок), коли зі школи прийшла Віка, а Лізочка обхопила її за ноги... Так зустрічають рідних. Своїх.
І все ж пережите не залишає дітей. Вони, буває, і нині граються «в інтернат».
– Ото посадять ляльок в іграшкову карету, і тих, які не слухаються, обіцяють завезти в інтернат, – сміється мама.
– Ми молилися і сподівалися, що Господь, як кажуть, управить, – каже отець Валентин. – Прийнявши рішення створити прийомну сім’ю, ми просили благословення у нашого духівника отця Валентина Негоди і митрополита Волинського і Луцького Ніфонта. І хай що пережито, а ці діти – уже наші. Коли когось немає вдома, то вже їх нам і не вистачає...
Наталія МАЛІМОН,
м. Луцьк
| Comments: |
