Жінка за своє життя здала аж 32 (!) літри крові

Віру Сергійчук із села Любитів Ковельського району на Волині всі добре знають як людину милосердну. Адже коли у когось біда, вона у прямому розумінні і крові не шкодувала для ближнього. А здавала її довгих тридцять літ – аж 80 разів.

Віра Іванівна показує затерту книжку «Почесного донора України». Там безліч записів про здачу крові.

– Усе вийшло якось спонтанно. На початку вісімдесятих років минулого століття в амбулаторію Любитова приїхали лікарі, щоб планово взяти кров у населення. Я в той час працювала у місцевому колгоспі. Добре подумавши, відгукнулася на це прохання, і не шкодую. У мене тоді взяли 250 грамів, але я не відчула якогось погіршення стану здоров’я. Тож згодом вже здавала по 400 грамів крові, – розповідає Віра Іванівна. – Тепер у книжці «Почесного донора України» у мене аж 76 записів. Хоча їх могло б бути і більше. Адже згодом у селі була паличкою-виручалочкою. То якійсь породіллі треба терміново допомогти (а чоловік не може з якихось причин), то з планом для лікарні треба підсобити… Як не підтримати людей? У рік доводилося і по шість разів кров здавати. Інтервал має бути вісім тижнів. Але часом я цього не дотримувалася. Бувало, один раз запишуть в донорську книжку, а тут приходить хтось із села і просить: «Треба для породіллі кров здати…» Минуло ж лише чотири тижні. Тоді я книжечку не беру, а тільки паспорт. Отак і здавала, хитрувала, – зізнається жінка.

– Пряме переливання крові було?

– Так. З вени у вену. З Любитова народжувала одна жіночка, і у неї виникли великі проблеми. Вже вдома після пологів піднялася температура. Її знову забрали в лікарню. Зробили біологічний аналіз – родичі не підходять для переливання, а моя кров – ідеально. Тож я одразу погодилася. Нас поклали поруч. Від мене кров вона прийняла добре. Коли ж донор змінився, то хвору аж лихоманило, її накривали ковдрами, а вона не могла зігрітися. Та, слава Богу, жіночка видужала. Була худенька, а тепер ходить така ж гарна, як я, – усміхається Віра Іванівна. – Коли її мати мене бачить, то все дякує: «Ой, добре, що ти здала кров. Тож і дочка стала така ж справна, як і ти, поправилася… Чи ж не через твою кров?» А бувало навіть таке: у мене «підскакував» артеріальний тиск. Я мерщій їхала у Ковель, щоб мені кров «відкачали». Тільки зробили відповідні процедури, тиск нормалізувався.

– А чи маєте якісь пільги?

– Чому ж ні, маю. Наприклад, безкоштовно лікую і протезую зуби в державній поліклініці у Ковелі. А це для сільської людина хороша підтримка. Хоча за радянської влади раз на три місяці донорам продавали за півціни продукти в магазині: по кілограму цукру, крохмалю, гречки, рису, пляшку оцту та інше.

З Вірою Сергійчук ми зустрілися у хаті її дідуся і бабусі у Сереховичах Старовижівського району. Вона каже, що родом звідси. Діти вже дорослі, мають свої сім’ї, чоловік давно помер, тож її потягнуло у рідні краї. Переконана: якби не пенсійний вік, то ще б і зараз здавала кров. Але лікарі вже не дозволяють цього робити. Кажуть, нехай естафету приймають молодші: «А ви вже, Іванівно, і так не одне життя врятували…»

Марія ДУБУК,

Волинська область

Фото автора

 

• Нравится
•