Образ обновився і закровоточив
На долю Софії Шевчук із села Бронники Рівненського району випало немало випробувань. Здавалося б, дехто вже й зневірився. Але вона зібрала себе в кулак, вірила в Бога та краще. Де й талант взявся: бо ні з того, ні з сього жінка почала малювати картини та писати вірші. А коли забрала до себе доглядати лежачу тітку, то сталося диво – потьмянілий образ засяяв!
Софія ШЕВЧУК з внучкою біля кровоточивого образа
Без сліз Софія Панасівна про втрати у житті й нині говорити не може. Адже з шести дітей трьох похоронила.
– Коли працювала на пошті, якось прибігла одна жіночка і каже: «Твою дочку на смерть машина збила». Ця трагічна звістка вразила мене, як кілок у серце. Було тоді донечці всього вісім літ, – розповідає. – Не минуло й року, як похоронила ще одне дитя. Ми так з чоловіком горювали, що навіть городи не хотіли садити. Всі обсіялися, а у нас навіть земля не орана. Але якось зібралися із силами і таки обсадилися. До речі, мені доводилося ще чоловіка втішати. Але я знаю, що Бог дає таку ношу, яку людина може понести. Навіть якщо вона пекуча.
А за кілька років горе знову постукало у хату Шевчуків. Ще одне дитинча похоронили батьки.
– Не дай Бог нікому таке пережити… Я старалася знайти якусь роботу, щоб не думати про втрати. Адже і в людей бід вистачає, не тільки в мене, тож треба кріпитися. Будували хату, бо підростало троє діток – не можна було розкисати, – продовжує Софія Панасівна. – Худобу тримали, щоб продати і мати якусь копійку. Їли, що Бог пошле. І таки якось стали на ноги.
Здавалося б, тільки жити. Однак уже немає на світі і чоловіка пані Софії. На стіні у її кімнаті – його картина. До речі, хист до малювання з’явився і у жінки. Вона почала малювати кілька років тому. Переважно пейзажі. А ще пише багато віршів, навіть видала збірочку. Напоготові – дитячі поезії з її власними розмальовками.
– Але у зв’язку з кризою в Україні, – каже, – важко знайти спонсора для видання. Багато є у записниках віршів, присвячених Майдану. І я вірю, що Україна буде по-справжньому незалежною країною. Мій чоловік колись був у Народному Русі і також вважав, що наш народ достойний гідного життя.
Про те, що Софія Панасівна має щиру і добру душу, свідчить той факт, що вона 16 літ доглядала чоловікову хвору тітку. Жінка була переселенкою з Польщі, дітей не мала. Тож Шевчуки вирішили її забрати до себе. Поки було краще здоров’я, старенька на літо просилася жити додому. Але згодом, коли вже геть було несила (хвороба повикручувала руки-ноги, бо довгий час працювала дояркою), переїхала до подружжя назавжди. Разом із собою забрала й образ святого Миколая Чудотворця.
– Бувало, куди не йду, святий ніби дивиться на мене, – показує святиню Софія Панасівна. – Ікона від давності потьмяніла. Та минуло трохи часу – і вона у нас почала обновлюватися. Тоді ще чоловік був живий. Якось каже мені: «Образ світлішає». А я йому: «Не кажи нікому, бо ще люди будуть з нас сміятися, мовляв, щось вигадуємо». Але коли батюшка прийшов на Водохреще освячувати хату, то і сам переконався, що лик та руки святого стали білими. Ми зробили на іконі другу раму, бо стара струхнявіла. Образ навіть заносили до місцевого храму. А десь 2008 року ікона почала кровоточити. Перед Пасхою у хаті робили ремонт. Образи та картини з кімнат повиносили. На Великдень стали все прибирати, мити й ікони заносити. Дивлюся, на руках святого Миколая… кров. На правій вона стікала з двох пальців. На лівій – ніби хтось вколов йому палець, і виступила крапля крові. Була свіжа. Я злякалася, стало моторошно. Бачите, під склом так і застигла рудими плямами. Я думаю, що, може, це все було попередженням сьогоднішніх подій? Бог його знає…
Марія ДУБУК,
Рівненська область
| Comments: |
