Кавова гуща наворожила чоловіка-вірменина

Любов та Манук Товмасян із села Троянівка Маневицького району вже 25 років живуть у мирі й злагоді. Хіба думала дівчина з поліського села, що вийде заміж за вірменина? А саме таку долю колись Любі нагадала ворожка.

Після закінчення школи Люба вступила у Луцьке кооперативне училище. Провчилася лише рік, як на очі втрапило оголошення про те, що можна здобувати освіту у Вірменії. Молода енергійна дівчина зібрала найнеобхідніші речі і поїхала шукати щастя у незнайому республіку. У місті Ленінакан (нині Гюмрі) здобула професію ткалі, закінчила училище з відзнакою. Згідно з договором мусила рік відпрацювати на місцевому підприємстві, а пробула там вісім.

– Тоді не було проблем з роботою чи помешканням, – розповідає жінка. – Я жила у гуртожитку, а працювала на ткацькій фабриці. Виготовляли ситець, бязь. Пройшла трудовий шлях від рядової працівниці до майстра цеху. Дуже полюбила це прекрасне місто, яке вважається другим за величиною у Вірменії після Єревана. Була навіть депутатом міської ради.

– А де ж зустріли свого чоловіка?

– Спочатку розкажу, як мені його наворожили, – сміється Люба. – Подруги з гуртожитку бігали до старої вірменки, яка мешкала через дорогу. Вона вміла ворожити на кавовій гущі. Одного разу затягнули із собою й мене. Хоч і не дуже в усе це вірила, але задля цікавості вирішила піти. Коли ж почула, що вийду заміж за вірменина та матиму трьох дітей, лише розсміялася. Але правду кажуть – від долі не втечеш.

Незабаром і познайомилася із симпатичним водієм маршрутки, яка курсувала від фабрики до міста. Манук запав у серце своєю щирою вдачею. Зустрічалися два роки. Страшний землетрус, який стався у Вірменії у 1988 році, майже знищив це прекрасне місто. За даними того часу, без даху над головою залишилися 514 тисяч людей. Республіці з усіх-усюд надавали допомогу, людей евакуйовували. Люба вирішила їхати до батьків у Троянівку. Манук не хотів відпускати кохану саму в далеку дорогу, тож поїхав разом з нею. Невдовзі після приїзду молоді люди розписалися. Сподівалися, що як постраждалі отримають житло. Місцевий радгосп будував нові будинки, але квартири для переселенців не знайшлося. Бачачи таку несправедливість, Люба писала скарги у різні інстанції, але їх ігнорували. Уже надумали повертатися назад у Вірменію, та батьки слізно просили залишитися, і таки погодилися. Так і осіли в селі. Манук працював водієм у різних місцевих організаціях. Люба каже, що у сім’ї підтримують вірменські традиції, де головне слово за чоловіком. А Манук усміхається й каже, що чоловік і дружина – це одне ціле. Вони мають довіряти одне одному.

– У нас нема такого, що кожен ховає свої гроші – все спільне, – наголошує. – Мені дивно було, коли на пошту приходить жінка, забирає пенсію чоловіка і ховає. Не звик до п’яних, яких у селі чимало. У нас не можна обнімати чужу дружину, бо це вважається образою її чоловіка, а у вас це прийнято. Я багато чого не розумів, але за стільки років уже звик. Маємо трьох дітей, як і казала ворожка. Дали їм вірменські імена – Артур, Роберт і Сільвія.

Хлопці уже студенти, донька вийшла заміж. На жаль, вони жодного разу не були на рідній землі батька. Немає фінансової можливості поїхати туди. Люба зізнається, що й досі сумує за сонячною Вірменією. Особливо спогади огортають, коли сідають з Мануком грати у нарди (їх чоловік привіз зі свого дому).

– В Україні живу уже 25 років, але хотілося б повернутися у Вірменію, – додає наостанок жінка. – На жаль, це вже нереально.

Руслана ТАТАРИН,

Волинська область

Фото автора

 

• Нравится
•