А я зі щастям розминулася…
Продовження. Поч. у №№12 –13
Увірвався в будинок, як звір. Господи, як почав усе трощити та шибки бити – аж скалки на всі боки розліталися. Потім взявся шухляди вивертати, напевно, цінності якісь шукав. Дівка теж не відставала від нього. Позабирала хазяйчині плаття з пацьорками, навіть мій чемоданчик з речами витрусила … «Ух, падлюки! – дивлюся я на той розбій і думаю: – Тож тільки в Германію вступили, скільки ж у ту пельку пхати будуть?! Це ж усе одно до першої кулі…»
Але промовчала. Дочекалася, поки вони нагребуть, скільки хочуть, і підуть. Соромно було залишати такий безлад. Я стала прибирати. Коли це чую, вхідні двері – рип-рип. Я рвучко обернулася, і аж відсахнулася: на порозі стояв той самий солдат. Тепер уже один, без дівки. Тільки-но глянула на його обличчя, як одразу зрозуміла, чого він повернувся і що від мене хоче. Усередині все похололо, затрусилися руки-ноги. Я стала повільно задкувати. А він хмикнув, оскалив зуби і на диван очима показує:
– Ложись!
І тут мене така злість взяла, така ненависть! Де й страх подівся!
– Е, ні! – твердо відказую йому. – Мене вороги не клали, а тут – свої ж будуть класти?! Не бути цьому, поки я жива!
– Ах, ты ж сука… Ложись! Мы тут вас освобождаем, кровь проливаем… – і хапає мене за груди своїми липкими брудними руками.
– Ти ще своєї не пролив! – кричу, а сама щосили пручаюся, відбиваюся. І молюся: «Господи, пошли якихось людей! Господи, пошли!»
– Сейчас пущу пулю в лоб! – він уже точно оскаженів, і я відчула, як скроню захолодило дуло його пістолета.
– Ну, то й нехай! Краще я помру від руки визволителя, бо мене тут жоден ворог-німець пальцем не зачепив. Стріляй, визволителю!
І тут – спасибі тобі, Боже! – чую кроки! Хтось по гравійованій доріжці до хати йшов – я це точно знала, бо вже звична була до цих звуків. По хвилі наше борсання припинив грізний окрик: «Руки вверх!»
Солдат від несподіванки сіпнувся, покинув на мені рвати одяг і повільно став піднімати обидві руки. В одній з них все ще тримав пістоль, яким мені погрожував.
– Ах ты ж подлец, насиловать девушку собрался?!
Не інакше, Бог почув мої молитви і послав таки мені поміч, бо ж це якраз нагодилися ті двоє сивочолих офіцерів, які зранку заходили.
Далі його скрутили, відібрали зброю і під конвоєм десь повели за хату. Напевно, розстрілювати, бо казали, що він заплямував честь Червоної Армії і все таке інше. А я нарешті дала волю сльозам: так уже плакала, так трусилася всім тілом, ніби мене пропасниця била. Один з тих дядьків залишився біля мене, все допитувався, чи встиг той мерзотник мене образити. Бо ж на мені від плаття одні лахміття залишилися, не знала, як і прикриватися. Я покрутила головою: «Ні, не встиг».
– Ну не плач, – став заспокоювати по-батьківськи, навіть по голові мене почав гладити. – Вже все минуло. Це ж війна, дочко. Війна і не таке з людьми робить…
***
А далі мене, як і обіцяли, стали виряджати додому. Я зібрала речі, взяла харчі. Мені ще навздогін той добрий дядечко, що постійно називав дочкою, дав буханець хліба, палку ковбаси і 70 рублів – мовляв, у дорозі згодяться.
А тоді як виряджали? До шосе мене довезли, показали рукою, у якій стороні Україна, і все – йди собі помаленьку. Але тут якраз їхав на возі литовець із жінкою та дитиною. Мої супроводжуючі одразу наказали йому зупинитися і попросили взяти мене. Якийсь час ми трималися купи, а коли приїхали у саму Литву, мусили розділитися: вони повернули до себе, а я вже пішки собі почалапала. Всіляко було у дорозі: і не туди йшла, і вертала, і затримували не раз. О, якби я на карті показала, якими зигзагами рухалася, ви б оце не повірили! Бо я і в Криму встигла побувати, і Білорусь пройти. Додому, до своєї рідної Вижівки, я потрапила аж через півроку: виходила влітку, а прийшла лютою зимою, бо ледве не застрягла навічно мало не під самою хатою у полі в снігах – так мело. Задубла – не зайшла, а просто впала у хату тоді. Мама з татом ледь не здуріли від щастя. Бо війна ж то закінчилася. Батьки вже й не сподівалися мене живою побачити: і 40 днів, і роковини по мені відправили, свічечки за упокій душі поставили...
Але не встигла я рідними натішитися та на печі відігрітися – знову біда постукала.
(далі буде)
Мирослава КОСЬМІНА
| Comments: |
