Український дух вічний
Український дух сильніший за снайперську кулю. А Майдан житиме, якщо він залишиться непідкупним ревізором дій будь-якої української влади.
Моя ж далека мрія така: щоб через століття на велелюдному віче у столиці нашої незалежної миролюбної демократичної України місті Києві виступив 23-й (?) український Президент з такою короткою промовою: «З цього дня розпочався новий етап у відродженні та розвитку нашої держави. Бо саме в цей день революція перемогла остаточно і безповоротно. Слава вам! Слава Майдану! Слава Україні!»
А після цих слів назвуть імена Героїв Небесної сотні… Одного з них я знала особисто, бо він був однокурсником моїх дітей. Куля невідомого снайпера влучила Миколі Степановичу Дзявульському просто в серце, залишивши дірку у його паспорті «Громадянин України».
Не хочу, щоб Героїв України народжувала лише смерть! Люто ненавиджу війну, ненавиджу революцію, ненавиджу снайперів! Бо слово «снайпер» закарбувалось у моїй пам’яті раніше, ніж назва першої іграшки, першої книжки.
Нестерпно боляче, що сьогодні у моїй державі вбивають моїх дітей, внуків. А здається, ніби вчора, хоча минуло 70 років, снайперська куля пройшла крізь груди мого дідуся Григорія, відхилившись на кілька міліметрів від його серця. Куля іншого снайпера поранила ногу, а за мить і руку моєї бабусі Харитини – руку, за яку трималась я, її онука. Чим і перед ким завинили ці прості дорогі мені люди?
Чому на високому владному троні опиняються люди з хворобою, яку інакше ніж «манія величі» не назвеш? Ніким не контрольовані, вони шукають і знаходять навіть абсурдні приводи, щоб залякати та силою зброї тримати у покорі свій народ і найближчих сусідів. А ще вони так борються за мої права, що сьогодні я не знаю, якою мовою спілкуватися? Говоритиму українською – я нацистка і фашистка, а розмовлятиму російською – я «русскоязычная». Отже, мене обов’язково треба «визволяти», від когось захищати? Добалакались?
Вдячна різномовному Євромайдану, який Гімн «Ще не вмерли України…» виконував однією державною мовою – українською.
Проте варто нагадати гіркі сторінки в історії українських майданів. Про той перший майдан моє покоління дізналося ще у школі, коли вивчали творчість Павла Тичини. З яким піднесенням ми декламували «На майдані коло церкви революція іде…» Звичайно, ніхто не задумувався, чому той «чабан» не став отаманом, куди і чому зникли отамани взагалі. Сьогодні здогадуємось, що тоді, сто років тому, українці не домовилися. Це і була головна причина поразки.
А свідок і учасник тих революційних подій в Україні поет Олександр Олесь залишив нам, нині сущим, сумні рядки-запитання:
Що нам лишилося тепер?
В сльозах стояти на колінах,
Тужити, битись на руїнах,
На трупах наших мрій – химер?
Думаймо разом. Бо яка ейфорія перемоги панувала на Помаранчевому, нібито також революційному, майдані! На жаль, українці десять років тому не дотримались написаного на прапорі твердого слова «Так!» Не сказали, що «Україна – понад усе!» Чому? Бо цього разу справжні «революційні» бої з майдану були перенесені у два високі державні кабінети – президентський і прем’єрський. Завжди і всім варто пам’ятати народну мудрість: «Де двоє б’ються і гризуться – третій користає». Знаємо, що скористались регіонали, які посадили у президентське крісло свого «генсека» Януковича. Час президентства Віктора Кривавого (з таким уточненням залишиться він в історії) повинен послужити класичним прикладом того, яку людину ніколи не можна допускати (не тільки вибирати) до участі у президентських виборах.
Нещодавно ми вшановували Тараса Шевченка. Ще рік тому мені думалося, що на 200-й день його народження українці живим ланцюгом зможуть об’єднати Луганськ і Львів, гори Криму з Карпатами. Та цього не сталося. Завадив інший живий ланцюг – ланцюг озброєних людей. Ці доморощені та сусідські україноненависники, які й колишнього кріпака Тараса Шевченка ладні сьогодні назвати бандерівцем, а то і неофашистом. Мабуть, пригадали, що сотні літ тому саме поет єдиний стояв на величезному Майдані, який називався Російською Імперією.
Можна «недоумкам» примусити здатися в полон оточених, можна і розстріляти. Та вільний Український Дух нічиїм снайпером вбити не вдасться!
Галина Шафета,
дитина війни, пенсіонерка
| Comments: |
