На іменини дочка подарувала… зустріч з батьком

Одинадцять років тому Володимир Василюк з Бережниці Маневицького району вперше у житті побачив свого батька. І хоч минуло чоловікові більше сорока літ, при зустрічі з рідною людиною не стримав сліз. А відшукала батька Володимирова найстарша дочка Людмила – хотіла зробити подарунок на 40 років.

Володимир Василюк разом з дружиною переповідають родинну історію. У кінці 50-х у їхнє поліське село приїхав на роботу тридцятирічний медик з Черкащини. Веселий, компанійський, організовував у селі різні концерти, забави. Між ним та мамою Володимира зав’язалася любов, хоч і була старшою на шість років. Що у них сталося, Володимир Федорович достеменно не знає, очевидно, у них була така домовленість: вона народить дитинку для себе, бо раніше заміжньою не була, та й мала вже 36 років. Відомо лише, що батько покинув село ще до його народження у 1961-му. «Бачте, такий вусатий я получився», – жартує. Про те, що народився син, чоловік знав – у листах про це написала медичка, яка приїхала разом з ним на Полісся. Але він жодного разу так і не дав про себе знати. Бо одразу, як виїхав на Черкащину, одружився.

– Звичайно, хотілося знайти батька, поговорити, дізнатися, з якого коріння пішов, – зізнається Володимир Федорович. – Я вже твердо стояв на ногах, мені від нього нічого не треба було. Маю четверо дітей, і от найстарша, Людмила, вирішила мені зробити на 40-річчя подарунок – знайти батька. Написала на «Жди меня», але на той час передача не виходила. А коли з’явилася в ефірі, повідомили: він живе у Саганівці Черкаської області.

Закарбувалася у пам’яті зустріч 17 жовтня 2003 року. Коли приїхали у містечко і знімальна група підготувалася, племінниця, яка якраз доглядала батька, відмовила у зустрічі на камеру – слабеньке серце може не витримати душевних переживань. А Володимира, звісно, запросила до оселі.

– Батькові тоді було вже за сімдесят, – згадує чоловік. – Дружина його померла, жив у трикімнатній квартирі сам, дочка та син – у Москві. Треба сказати, що його діти дуже добре поставилися до того, що в них несподівано з’явився брат. З батьком ми поплакали, поговорили до самого ранку. «Понімаєш, синок, – казав, – не хотів тривожити твою маму, свою сім’ю, бо вони нічого не знали. Пробач мене, думав про тебе весь час».

Вже у січні батько гостював на Поліссі. Зійшлося чи не усе село – сусіди, родичі, односельчани. «Наче весілля маленьке гуляли!» – жартують Василюки. Бо ж батько хотів з усіма зустрітися, адже багатьох пам’ятав ще змолоду. Потім із сином не раз приїздив в Бережницю: на заручини до внучки, 40-річчя невістки, а вони – до Саганівки святкувати дідове 75-ліття.

– Цікаво, що мати, коли надумали шукати батька, хоч не протестувала, але питала: «Нащо він тобі?» А коли з ним зустрілася, така любов була!.. – сміється чоловік. – Поцілувалися при зустрічі, він навіть кликав її до себе жити. Але матері було під вісімдесят, то вона не їздила.

Тепер Володимир Федорович більше спілкується по телефону з братом. Бо минулої зими діти забрали батька до себе в Москву, адже він не міг давати собі раду, став забувати. Зрідка, коли ясніє пам’ять, згадує Волинь, каже, що дуже хоче навідатися у Бережницю.

– Літа беруть своє… Добре, що ще встиг зустрітися з батьком, поговорити. Та й мати перед смертю його побачила. Тепер було б пізно…

Олена ПАВЛЮК,

Волинська область

 

• Нравится
•