А я зі щастям розминулася
Продовження. Поч. у №12 (938)
Але як не впрошувала мене хазяйка, як не лякала звірствами руських, я стояла на своєму. Дуже вже хотілося додому. Згодом подумала, що годилося б порадитися зі знайомою українкою, яка жила і працювала у будинку навпроти. Тим більше, вона уже мала чоловіка – поляка, з яким тут познайомилася. Ото ми зустрілися, побалакали і дійшли згоди залишатися та чекати руських. Домовилися, що на всяк випадок будемо ночувати в льоху будинку, де жила подруга. Він такий файний, великий, було де сховатися.
От я провела хазяйку (вона на прощання все повторювала, що при нагоді таки забере мене із собою), прибрала чистенько у будинку, позачиняла на ключ усі кімнати і надвечір вирішила вже йти ночувати до подруги. Але щойно вийшла на дорогу, як до мене зненацька підскочили озброєні люди. Оточили, шарпають. По їхній мові (а говорили між собою російською та українською) зрозуміла, що то власівці, які воювали на боці німців. Один з них, страшний та зарослий, нетерпляче став кричати:
– Та то шпіонка руська – розстріляти її треба, що будемо панькатися…
– Ніяка я не шпіонка! – кажу, а в самої зуби від страху цокотять і руки трусяться… – Я тутечки у німки живу, працюю на неї.
А той страшний дядько аж піниться, кричить, що я шпіонка. Слава Богу, знайшовся якийсь розсудливий, буркнув: «Шеф розбереться», – і під дулом автомата, яким боляче штурхали мене у спину між лопатками, повели до іншого військового. Я так докумекала, що власівці йшли після німців, зачищали територію. Бо ж Красна Армія вже була близько.
Той «шеф» почав допитуватися, чого це я по вулицях вечорами шастаю. Я відповіла, що до подруги йшла. Назвала її ім’я, німку, у якої та працювала. Вони ж бо через дорогу від нас жили, близенько. А він мені так підозріло:
– До якої ти це подруги йшла, якщо вона зі своїми господарями ще зранку виїхала?
Боже милий… Я як стояла, так і вклякла на місці… От і подруга називається, от і домовилися… Але зібралася з духом і вирішила стояти на своєму. Почала доказувати, що я спеціально залишилася, бо мусила охороняти дім фрау і годувати її худобу. Тим більше, хазяйка обіцяла приїхати по мене пізніше, як тільки сама влаштується.
«Шеф» слухав-слухав, а тоді каже:
– Даю тобі 25 хвилин на те, щоб зібрати свої речі і вийти на центральну дорогу до Берліна. Там знайдеш свою хазяйку і поїдеш з нею. Затримаєшся – отримаєш кулю в лоб. Втямила?
Пішла. Хоч і холодно (березень ранній), а у мене по спині піт аж цюркотить від страху. Добігла на одному подиху – і відразу в хазяйчин хлів. Скочила до корови в жолоб (а у Німеччині вони там такі здоровезні були, як бочки), ще й сіном накрилася з головою. Ну що скажеш: молоде – дурне… Сховалася, називається. Бо ж корова тут таки почала їсти усю мою схованку.
Скільки я там сиділа – не знаю, але чула, що до будинку зайшли якісь люди, потім розмови, сміх. А я тоді ще добре чула, не те, що тепер… Вилізла я з того жолоба, коли тихо стало. Чи поснули, чи геть пішли – не знаю. Я тихенько перебігла і сховалася у льосі. Посиділа ще нічку там, а потім вже й до хати зайшла. Ет, набридло мені вже ховатися! Подумала, як уже буде… Сіла на дивані, прислухаюся – десь уже почали стріляти. Коли це хтось у двері ногою: бах, бах! Настирливо так бахкає. Думаю, треба відчиняти, бо ще виламають. Навпроти стояв озброєний чоловік, на шапці зірка. Свої!
– Здравствуйте! – до мене весело так. – Что, альбайтэрка (остарбайтер – авт.)?
– Ну, так.
– О, это хорошо! Домой скоро пойдешь!
Ще спитав, чи нема де німців, та й пішов собі.
***
Відтоді минуло чотири дні. Цей чоловік, певно, із розвідки був, бо далі червоноармійців прибувало все більше і більше. Я з вікна дивилася, як вони поволі сунули: зморені, закіптявлені, аж чорні. Одні крутили головами навкруги, роздивлялися, інші, навпаки, ледве ворушили ногами, схиливши голови до грудей. І кецали ними так, ніби на ходу спали. От і до мене завернули: два старших чоловіки, один з них геть сивий. Сказали, що мусять зараз поїхати у місто, але скоро повернуться і вже тоді почнуть виряджати мене «на Родіну». Залишили на схрон якісь свої костюми, інші речі, кімнату попросили зачинити. За трохи бачу – знов до будинку сунуть якісь незвані гості. Тепер вже молодші: дівка і парубок. Наглі такі, неприємні. А як можна назвати людину, яка з ноги відчиняє двері? От і вони зайшли, як до себе додому. Хлопець одразу почав у кімнати рватися. А я ж їх зачинила.
– Відкривай негайно! – став кричати, як навіжений.
– Я не маю ключа, – відповідаю. – Там речі якихось двох військових, що перед вами заходили.
Боже, як він розлютився, як почав гамселити по тих дверях!
Мирослава КОСЬМІНА
(Далі буде)
| Comments: |
