Знайшла свою долю з колишнім в’язнем

Це сьогодні Людмила Юнко із села Іванчі Володимирецького району усміхається, розповідаючи про своє сімейне життя. А ще кілька років тому вона перебувала на межі зриву: рідні не розуміли, як зріла розумна жінка наважилася створити сім’ю з колишнім засудженим. Очі пухли від сліз, голова – від різноманітних думок, а серце радило не відступати. Послухала його, подолала все – і почувається щасливою зі своїм Сашком.

У обох до знайомства було інше життя. Олександр родом з Миколаївської області. Після служби в армії залишився у Києві. Тут мав дружину, доньку. Про те, чим займався у буремні 90-ті роки, говорить неохоче.

– А що тоді робили? Розбій, грабежі, – розповідає. – Якось йшли з приятелем, на нас напала банда – більше десяти чоловік. Сили були нерівні, але одного ми вбили. Випадково. Мене засудили до 15 років позбавлення волі. У тюрмі захворів на туберкульоз. Дружина покинула – думала, що помру. Але я вилікувався. Сидів у Бердичівській колонії, а у 2004 році мене перевели у Полицьку виправну колонію. Тут і познайомився з Людою.

У Людмили життя з чоловіком не склалося, хоч і прожили тридцять років. Виховали дітей, дочекалися внуків.

– Деякий час я працювала у магазині в колонії, бо продавець пішла у відпустку, – пригадує Людмила Петрівна. – Сашко був завгоспом житлової зони, приходив по продукти. Ми лише спілкувалися, як кажуть, по роботі. А стосунки зав’язалися, коли Сашка достроково звільнили. Він відсидів дванадцять з половиною років. Довго роздумувала, перш ніж погодилася жити разом. Ще й рідні категорично заперечували проти такого кроку. Було дуже важко морально. Житла не мали, довелося орендувати напіврозвалене двоповерхове приміщення складу. Ні підлоги, ні стелі не було. Спали на матрацах під відкритим небом, зірки рахували, бо ж дах розвалений. Сашко все своїми руками ремонтував. Він хороший майстер і сім’янин. Дуже добре до мене ставиться. Береже, щоб нічого важкого не робила.

Люда пропонує нам каву, а ми поки оглядаємо простору оселю. Всюди панує чистота й затишок. Навіть не здається, що це колишня напіврозвалена будівля. А ще тут царство вазонів – це вже дітище Сашка. Хоча раніше він жив недалеко від Чорного моря, зараз, каже, полюбив поліську природу.

– За кілька кроків ліс, там – озеро. Кращого місця для життя й не треба, – переконаний чоловік. – Я влаштувався на роботу. Поступово налагодився контакт з дітьми Люди. Моя донька приїжджала сюди гостювати. Так що потихеньку обживаємося.

До речі, він на 11 років молодший за свою обраницю. Але ця різниця нікого не бентежить, бо й Люда виглядає значно молодше своїх літ. Під час нашої бесіди на язиці весь час вертілося запитання, як же відважилася вийти заміж за колишнього засудженого? Ми мусили його задати. Замість Люди відповідає Сашко:

– У нас на поселенні є кілька подібних сімей, тож нічого дивного тут немає. А якщо прислухатися, зважати на те, що говорять люди, то й не буде коли жити.

– За чотири роки, відколи ми разом, я жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Мої внуки дуже люблять дядю Сашу і часто приходять до нас у гості, – додає Люда.

Руслана ТАТАРИН,

Рівненська область

 

 

• Нравится
•