А я зі щастям розминулася…
– Вже вмирати треба, а смерті все нема і нема, – сумно каже мені бабця Фрося, і додає по хвилі, – таке воно, дитинко, життя…
Я не можу ані підбадьорити її, ані запитати щось – оглухла вона ще молодою, а от зір «геть зіпсувався» буквально минулого року – напередодні її 90-річчя. Але розум і світла пам’ять при ній постійно. Дочка Олена бере сухеньку руку матері та звично починає «писати» на її долоні: літера за літерою, слово за словом.
– Ж, и – жи, т, я: життя! Розказати про своє життя? – здогадується бабця. – Ой, та що там вже ворушити…
Але поволі, детально, з подробицями – її спогади таки линуть. Вражаючі, дуже трагічні… Доля у Прасковії Макарівни Гапонюк із села Галина Воля Старовижівського району варта кіносценарію…
– Коли я мала три роки, мене на виховання забрала тітка. Їй з чоловіком Бог діток не дав, а у сестри, тобто моєї рідної матері, нас аж четверо було. Тітка з дядьком жили у багатстві й достатку, от і вдочерили мене. Але я не росла панночкою: хоч і мали батьки наймитів, та я теж ніколи не лежала. І корови пасла, і в полі працювала.
У 1941 році прийшли перші совєти і відразу почали свої порядки наводити. Оголосили батькові, що все наше добро будуть у колгосп забирати, а нас самих у Сибір відправлять. Він прийшов блідий, як смерть. Як зараз мені в очах: сидить на лаві у хаті, звісив голову. І руки – чорні, порепані, струджені, аж жили на них вздибилися від важкої роботи. І от за те до білих ведмедів відправляють? Що ж то за люди такі? Через день-другий почули на подвір’ї сусіда крик і лемент – зрозуміли: от вже й перший пішов. Проводжали того дядька всім селом, усі плакали. У нього ж купа діточок на возі у клунках сидить, жінка його спухла від сліз, а ті іроди знай підганяють та штурхають – куркуля, бачте, знайшли! А на ранок – Боже святий! – бачимо, стоїть дядьків віз у дворі, а щасливі діти клунки назад у хату тягають. Ми всі очі повилуплювали – що то сталося? А дядько і сам руки розводить з подиву. Розказав нам, що пізно вночі вони мало не до кордону вже добралися, коли це супроводжуюча його охорона зупинилася. А ще за трохи все кинули та навтьоки назад – німець, виявилося, вже наступає. Дядько ще трохи постояв, почухав потилицю та – вйо! – конячку розвернув і потихеньку повіз своє сімейство додому.
А як німець у село вступив, то вже про Сибір та куркулів ніхто і не згадував – у нас була нова влада. За якийсь час почали відбирати молодь на роботу в Німеччину. Потрапила у той список і я. Гнали нас пішки аж до Бугу, а там посадовили у вагони і відправили на Німеччину. Приїхали ми вночі. А куди – не доточу, бо темно скрізь було. Зранку, щойно почало розвиднятися, нас построїли у шеренгу, точно як на базарі товар викладають. Першою під’їхала якась німкеня з маленьким сином. Поки вона розмовляла з нашими конвоїрами та проходжалася повз бранців, її хлопчик підійшов до мене. Такий гарненький, білі кучерики на голівці завертаються – янгол просто! То я до нього усміхнулася, та ще й підморгнула. А він одразу: «Мутер, мутер!» Побіг підскоком до мами, тягне її до мене, щось лепече. Німка й собі вже усміхнулася, а тоді покликала конвоїра і тицьнула пальцем в мене. Ось так я оселилася у цієї фрау, яка жила у німецькому селі.
Мені добре у неї працювалося. Мати німкені, як виявилося, була полячкою. А я ж польську школу закінчувала, тож ми одразу порозумілися. Чоловік моєї хазяйки був на фронті, вона жила сама з двома малими дітьми. Така хороша жінка, людяна. Мала кількох корів, молоко здавала на переробку і збувала сир та масло. От з їхнього продажу і жила. Мене поставила працювати у хаті – але хіба ж то робота для мене була? Тьху, а не робота: посуд помити, кімнати прибрати, з дітьми поняньчитися… Біля худоби, по господарству порався француз – старший вже дядечко, який був полоненим солдатом.
…Все частіше й частіше почали надходити тривожні новини з фронту. Коли радянські війська підійшли майже впритул до нашого села, хазяйка почала збиратися:
– Рузя, – а вона мене саме так називала, – поїдемо з нами, від руських треба втікати. Про них розказують страшні речі… – просила.
Але я повірити у те не могла. Невже мене свої можуть образити?!
Мирослава КОСЬМІНА
(Далі буде)
| Comments: |
