Вони собою закрили Україну від зла, підлоти і біди

Репортаж з революційного майдану

Так склалося, що я потрапив на Майдан на дев’ятий день після масового розстрілу снайперами протестувальників 20 лютого. Ледве ступивши на цю святу землю, відчуваєш, як тіло і душу огортає невідомий трепет, відчуття чогось великого, неповторного і водночас болючого та страшного.

Тут кожен камінь вмитий кров’ю

Ми зайшли на Хрещатик від центрального універмагу. Відразу проходимо повз височеньку барикаду, поруч ще недавно такий страшний, а нині потрощений ущент, жалюгідний музейний експонат – водомет. На фоні його люди фотографуються, торкаються руками металобрухту. Кругом гори бруківки – зброї майданівців. Зі мною найстарший син Володимир, найменший, десятилітній Олег, та редакційний водій Олег Гаврилишин.

Підходимо до кожної палатки, роздаємо номер «Вісника+К», присвячений Небесній сотні. Вдивляюся в обличчя майданівців. Обвітрені, засмаглі, втомлені, але очі горять. Непокорою, силою, гордістю. Ніби говорять: ми це зробили. Було під обід. У польових кухнях роздавали їжу. Це зараз погода нормальна. А що тут було в морози, хурделицю?

По палатках можна вивчати географію України. Дніпропетровська, Запорізька, Львівська, Рівненська, Маріупольська… Представлені тут і невеличкі міста та містечка: Болехів, Коломия, Клевань, Збараж і багато інших. Біля міської ради з’являються перші гори квітів і портрети загиблих Героїв. І так через кожні 10-15 метрів.

То була п’ятниця, робочий день, проте людей на Майдані і навколо дуже багато. Йдуть поодинокі, із сім’ями, і майже усі з квітами, дехто зі свічками та лампадками. Ось і знаменита сцена, котра усі 90 днів була серцем Майдану. Знаменита барикада, яка вистояла у ніч з 18 на 19 лютого. Тут море квітів. Піднімаємося вгору по Інститутській. На кожному кроці лампадки, свічки. І квіти, квіти. Очі застилають сльози, нічого, нічого не бачу. Та я не один. Тут невинно убієнні душі піднялися у небо. Кривава рука супостата Януковича на цьому місці безжально нищила цвіт України, її найкращих синів. Зліва портрети наших волинських хлопців – Івана Тарасюка, Сергія Байдовського, Василя Мойсея і Едуарда Гриневича. Які у всіх них добрі очі! Які вони красиві, як усі полеглі побратими! Вище, справа – малюнки дітей про Майдан. Такі наївні і милі, а викрешують в серці біль і сльози.

Перехожі зупиняються біля товстого залізного стовпа, простреленого снайперськими кулями. Скрушно хитають головами. Коли й метал прошивала залізна цівка, то, звісно, у людей не було ніяких шансів вижити. На місцях їх розстрілу портрети Героїв. До них лягають і лягають квіти, люди запалюють лампадки.

Зліва, на повороті до Верховної Ради (вулиця Шовковична), стоїть шикарна іномарка, з привідкритих вікон голосно лунає весела ритмічна мелодія. Виглядає це блюзнірством. Здається, як же ж можна веселитися на царині такого горя і журби. Тут також кожен камінь скроплений кров’ю.

Проклятий зек не здається

Біля Верховної Ради спокійно, юрмляться люди, фотографуються, під’їжджають і від’їжджають якісь іноземні делегації. А ми йдемо понад Кабінетом Міністрів униз по Грушевського. Тут зовсім тихо, спокійно. А що робилося ще кілька тижнів тому! І от нарешті епіцентр найбільших протистоянь – початок вулиці Грушевського, перед стадіоном «Динамо» імені Лобановського. Ніякі слова не здатні описати у деталях жахливе видовище. Усе кругом закіптюжене, чорне. Таке відчуття, що опинився в іншому світі. Острівки з квітів. Тут поклав голову перший Герой Майдану Сергій Нігоян.

Біля однієї з барикад майданівці обідають. Даємо газети, запитую, чи є волиняни. Виявляється, є. Чоловік років 40-45. Олександр Мазурик з Ратного. Причому, читач нашої газети. Сам за фахом хірург. Останнім часом перекваліфікувався, їздив за кордон на заробітки. Усе може зробити своїми руками. На Майдані з грудня. Показує травматичну кулю.

– Вберіг бронежилет, – розповідає Мазурик. – Але знаєте, що мені найбільше болить, – волинян тут мало. Невже ми гірші і слабші за інших?

Прошу, благаю, поїдьте на Майдан!

А ще біля тернопільської палатки зустріли на Майдані «Діда Майдана». Серйозно. Такий собі веселий бойовий дідусь зі Збаразького району Тернопільської області.

– Я тут з перших днів, – розповідає Іван Мандрик. – Зразу був звичайним кашоваром, а дослужився он до якого почесного звання, – показує на свій бейджик «Дід Майдан». – Тут гинуть діти. Як я можу сидіти вдома?

Були ми на Майдані ще й у суботу. Саме оголосили генеральне прибирання. Вийшло на поміч близько десяти тисяч киян. У КМДА довелося бути свідком такого діалогу: дві дівчини, мабуть, студентки чи старшокласниці, просили у прибиральниць дати їм роботу.

У свого найменшого сина Олега запитав, які у нього враження, і він по-дитячому відповів:

– Тату, я все розумію, але не знаю, як висловити…

Мабуть, найголовніше, щоб він збагнув, як давалася справжня воля, справжня Незалежність його Батьківщини.

А ще я хотів би звернутися до всіх-всіх: знайдіть час, знайдіть копійку, поїдьте у Київ на Майдан, торкніться серцем того болю, тих мук, того жахіття, яке принесла нам колишня влада, чудовисько-президент. І найголовніше – того героїзму, який проявили прості хлопці. Мине час, відбіляться закіптюжені стіни і бруківка, причепуряться вулиці, залишаться меморіальні дошки. А нині ви ще зможете подихати тим повітрям, яким дихала Небесна сотня. Їй-богу, не пошкодуєте. Відчуєте, що побували у живому храмі, душа відчує величезне очищення. Колектив редакції газети «Вісник+К» завтра у повному складі виїжджає у Київ на Майдан поклонитися його Героям.

Євген ХОТИМЧУК,

Луцьк-Київ-Майдан-Луцьк

Фото Володимира ХОТИМЧУКА

 

P.S. Коли поверталися з Києва, почули, що Путін пригнав військо у Крим, почав окупацію. Виявилося, на прохання знову ж таки проклятого українським народом Януковича. Що ж це за напасть така на нас? Де він взявся на нашу бідну голову. Ми на порозі війни. Невже знову проллється невинна кров? Щодня молюся Богу, щоб цього не сталося. І ви всі моліться. Вірю, знаю, що ми таки заживемо нормально, щасливо, бо ми заслужили цього. Господь нам допоможе.

 

 

• Нравится
•