«Свій другий день народження святкуватиму на Майдані»

 

 Волиняни заліковують поранення в обласній лікарні та за кордоном

Тих хлопців, які, на жаль, полягли від куль снайпера, ми посмертно називаємо Героями. На щастя, сотні поранених Героїв вижили. За їхнє здоров’я борються медики. Зі столичних медзакладів наших земляків відправили у Польщу, Чехію, але більшість перебуває у Волинській обласній клінічній лікарні. Ми провідали декількох хлопців. Подякували їм за самопожертву, а заодно дізналися з перших вуст, як розгорталися події.

Тимур Мустафаєв давно товаришує з Петром Лукашевичем. Обоє мешкають у Луцьку. Разом працюють. Тому й не дивно, що двоє 19 лютого поїхали у Київ. Тимур у 2004 році брав участь у Помаранчевій революції, тож і цього разу не роздумуючи кинувся у гущу подій.

– На Майдан ми прибули близько третьої години ранку 20 лютого, – розповідає 26-річний чоловік. – Одразу записалися у «Правий сектор». Наш загін називався «Білі месники». Під ранок ми пішли у розвідку. Вже тоді починався штурм Жовтневого палацу. Силовики спереду стріляли з автоматів, я пригнувся – це й врятувало мене від прямого попадання снайпера. Куля зачепила легені і вийшла через лопатку. Лежав на асфальті і чув, як кулі відбивалися від нього. Мене хотіли добити, але Петро з хлопцями поклали на щит і несли у безпечне місце. Куля дістала і його.

– Я почув різкий біль у нозі, – продовжує 23-літній Петро. – Товариші хотіли й мене тягнути, але я відповів, що сам дошкандибаю до Жовтневого. Звідти нас доправили до Київської міської адміністрації, а потім у лікарню.

24-літній Павло Марчук із села Дерно Ківерцівського району поїхав на Майдан з самого початку на підтримку вступу України до Євросоюзу. Згодом повернувся додому. Загалом чотири рази туди їздив. Під час останньої поїздки і отримав поранення у руку та плече.

– Ми з моїм сотенним йшли у перших рядах під час штурму, – пригадує Павло. – Були в бронежилетах і мали захисні щити. Силовики навпроти стріляли з автоматів. Спочатку куля влучила мені у плече. Я хитнувся, щит відхилився, і друга куля поранила праву руку, роздробила кістку.

– Те, що ви бачили по телевізору, лише 30 відстоків того, що відбувалося насправді. Особливо страшно, коли несли поранених. Беркутівці стріляли в спину, шию чи голову. Цілилися на ураження. А що ми могли проти них вдіяти з дерев’яними кийками та фанерними щитами? Наступного року 20 лютого поїду на Майдан. Святкуватиму там свій другий день народження, – усміхається Тимур.

Нині хлопці знаходяться в одній палаті. Дивлюся на перебинтовані ноги-руки – й повірити не можу, що це поранення. Як під час війни, але це й справді була війна. У Луцьку в ті жахливі дні було відносно спокійно, а у Києві стріляли. Сивочола медсестра, яка ставить якийсь незрозумілий мені апарат біля пораненої ноги Петра, ледь стримує сльози. Гладить його по голові і примовляє: «Ой, хлопчики, хлопчики». Говорить це з неймовірним болем… Напевно, думає про своїх синів чи внуків.

Найважче поранення у Тимура: куля пройшла за два міліметри від спинного мозку і вилетіла крізь лопатку. Київські медики, які оперували його, казали, що народився у сорочці. Не став калікою. Хлопця запрошують на лікування до Польщі. Він поки відмовляється.

Прикро, що про Тимура хтось розпустив плітки, що їхав у Київ за гроші, був разом з тітушками. Язик би відсох тому, хто це розніс. «Я б йому роздер морду», – може, дещо жорстко, але чесно сказав хтось з поранених. Павло не дивується таким розмовам, бо зізнається, що в Дерно до нього підходили освічені односельці і допитувалися, скільки платять за поїздку. Хлопці з вдячністю згадують столичних лікарів, які ставилися до них, як до рідних. Поранених постійно підтримували волонтери. «Незнайомі люди приносили борщ, вареники. У нас холодильники були забиті», – усміхається Петро.

Його мама Тамара Михайлівна з села Охотин Луцького району каже, що молитиметься за тих, хто врятував життя усім дітям.

– Я дуже переживала, коли дізналася, що Петя поїхав, – зізнається жінка. – Коли беркутівці наступали на Майдан, цілу ніч не спала. Згодом дізналася, що сина поранили. Плакала, бо ж то моя дитина. А з іншого боку, хто, як не наші діти, підняли народ.

Рани молодих революціонерів гояться, незабаром вони повернуться додому. Тимура та Петра з особливим нетерпінням чекають маленькі донечки. Незважаючи на те, що пережили, жоден з них не шкодує, що брав участь у протистояннях. Запевняють, якщо потрібно, знову поїдуть відстоювати волю України. Слава Героям!

Руслана ТАТАРИН,

Волинська область

Фото автора

 

З перших вуст

Ці хлопці – не «тітушки»

Про це заявила київський журналіст-волонтер Леся Войтицька, яка зателефонувала до «Вісника+К». Вона спростувала підлі, брехливі чутки про хлопців-волинян і розповіла правду про наших мужніх героїв:

– 20 лютого у ролі волонтера я чергувала у київській лікарні №10, куди з Майдану привезли трьох поранених. Серед них був волинянин Петро Лукашевич з кульовим пораненням ноги. «Операції пройшли успішно, у поранених стан середньої тяжкості», – сповістив втомлений старенький хірург. Київ готувався до нових боїв, тому у лікарню люди з усього міста зносили ліки, продукти, білизну та чистий одяг для бійців. Ситуація була дуже напружена.

Дружина Петра, якій ми повідомили про поранення, дуже нервувала та просила поговорити з чоловіком. Медпрацівники дозволили передати слухавку бійцю. У палаті після наркозу відходили Петро та дідусь Микола (1941 року народження) із Сумщини. В обох бійців кульові поранення у ногу. Петро кволо розмовляв з дружиною, єдине, що він попросив: «Знайдіть мого товариша Тимура Мустафаєва. Ми були разом. Спочатку поранили його десь в ділянку печінки, за хвилин п’ять і мене – у ногу». Петро розповів, що вони разом з Тимуром приїхали на Майдан 19 лютого, записалися у лави самооборонівців та вже наступного дня на Інститутській біля сходів снайпер поцілив у них. Хлопці у той час витягували поранених з поля бою. Біля лікарні чергувала жіночка, яка привезла Петра в лікарню №10.

Увечері я написала у Facebook, що розшукую Тимура Мустафаєва, але ніхто не відповів. Заспокоювало, що у списку загиблих цього імені не було. Вранці 21 лютого мені зателефонувала мама Тимура, яка взяла мій номер у дружини Петра. Вона просила знайти її сина. Я почала обдзвонювати київські лікарні, куди звозили хлопців з Майдану. Тимур знайшовся у лікарні №17, але рано-вранці за сприянням волонтера Наталії Соколової  його на реанімобілі перевезли у Волинську обласну лікарню. У той час, коли я за проханням Петра шукала Тимура, Наталя за проханням Тимура шукала Петра. Так ми вийшли одна на одну. 25 лютого Наталя допомогла організувати перевезення Петра до Луцька.

Хлопці проявили неабияку мужність, вони йшли під кулі, щоб врятувати життя таким же бійцям, як і вони. Хочу особисто подякувати батькам Петра і Тимура, які виховали справжніх Героїв України. Країна пишається вашими синами!

• Нравится
•