Полював за зайцями і потрапив у пастку… Любовну!
Дорогу засніжило, і Анна, зійшовши з поїзда, не знала, чим добратися на свій хутір. Добре, що зустріла старого діда Дениса, який підвозив внучку на залізничний вокзал коником. Тож, вмостившись на великі саморобні сани, застелені кожухом, жінка вирушила до рідного села. «Довезу тебе, дочко, миттю, – зауважив старий. – Знаю, знаю... Федора хвора, мабуть, жде тебе...»
.
..Анна як пішла вчитися у вуз, так у село вже й не поверталася жити. Навідувалася зрідка, допомагала матері білити хату, влітку привозила своїх двох синів відпочити. Федора, яка рано зосталася вдовою, раділа онукам, адже синів не мала. Лишень її – єдину доньку Анну. Тож хотіла для неї і небо прихилити, аби так не бідувала, як вона.
...Федора вийшла заміж за Тихона одразу після війни. Він прийшов з фронту зранений. Дівчина жила на хуторі. Часто навідувалася в село за три кілометри в магазин. Там його і зустріла. Допоміг один раз донести харчі до лісочка, за яким виднілося дві хати, то так уже й не міг покинути той хутірець. Серцем і душею прикипів до Федори – дівки гарної і розумної. Прийшов у прийми, адже старші Федорині брати давно вже звили свої гнізда. Як могли, самі господарювали, бо один за одним не стало Федориних батьків. Молоді влітку пасли колгоспне стадо овець, яких приганяли до їхнього хутірця. Взимку у цьому райському куточку наставало затишшя, адже овець забирали на ферму. Натомість Федорі привозили тресту, і вона вручну перебивала її. Ох, і важка то була робота... Навіть Анна, коли підросла, допомагала. Але Федора не хотіла, щоб вона залишалася на хуторі. Про вчительську професію дівчина мріяла з дитинства. Тож в інститут вступила одразу. А наприкінці останнього курсу Анна вийшла заміж за місцевого юнака. Оселилися в місті, де й роботу знайшли. Вона працювала вчителькою, чоловік – на державній службі. У подружжя народилося двоє синів. І все було б добре, якби... Якби не Олексієві гульки. Анна і на початку подружнього життя помічала, що він, як голодний пес, дивиться на молоденьких дівчаток.
– То, може, йому ласки не вистачає? – допитувалася подруга Анни, коли та починала ревнувати чоловіка.
Потім Анні донесли, що її благовірний зраджує їй з цією подругою.
...Мороз пощипував, а Анна згадувала дитинство і спільно прожиті з Олексієм роки.
– Ти надовго, дочко? – перебив її думки старий конюх Денис.
– Не знаю... Якщо треба, то лишуся. Бо ж можу вже і на пенсію за стажем піти... Хлопці дорослі, самі раду дадуть. А матір треба доглянути.
– А чоловік?
– Давно розлучилися. Хоча дітям він допомагав.
– Гультяй, мабуть...
– Так. Вже з другою розлучився...
...Стежка до хати не протоптана. Але вчора, видно, хтось був. Великі яблуні окутані снігом недоладно, ніби на них хтось накинув стару розхристану перину. Перекошений курник майже замело. «Ох, і рук тут потрібно докласти, – обвела поглядом подвір’я Анна. – Треба влітку хлопців на суботник привезти...»
...Мати одразу відчула, що то ступила на поріг донька. Мабуть, серце підказало:
– То ти, Ганько? – почулося з кімнати. Але Анна швидко вскочила до хати, а за нею – й холодний подих зими.
– Двері зачиняй. Бач, у хаті якось напалила. А вчора несила було. То й так спала. Вовняна ковдра виручає... А таки приїхала... Додзвонилися родичі?
– Так, мамо... – Анна обняла сухеньку жіночку і подумала: «Ще більше зменшилася».
– Знаю, що хочеш сказати. Не поїду і не проси. Буду тут вмирати, – твердо відповіла Федора.
– Тоді я до тебе... – прийняла рішення Анна і сама тому здивувалася, що так швидко повернула своє життя.
...Тож уже за якийсь час Анна оселилася на рідному хуторі. Прибирала в хаті, прала, носила воду (геть уже забула, як то з криниці журавлем її діставати), розчищала сніг. Змінила і свій гардероб: замість підборів – валянки, замість шубки – ватяник. «Побачили б колеги – не впізнали», – дивлячись на себе в дзеркало, думала Анна. І заходилася пекти пироги. Коли тісто вже підходило біля печі, у двері хтось постукав.
– І кого ж то несе взимку? – стала бурчати Федора з печі. – Влітку відбою нема: то грибники, то ягідники заходять води попити. А тепер хто? Мабуть, мисливці. Не люблю я їх...
– А то чого ж? – донеслося з порога.
– Бо полюєте на звірину... Що, голод мучить? – розходилася старенька.
Непроханий гість не знав, що відповісти. А розгублено блимав очима, дивився зачаровано на Анну, яка, закотивши рукави клітчастої сорочки і підібгавши волосся у квітчасту мамину хустку, домішувала тісто. Вона широко усміхнулася і мовила:
– Проходьте. Гості тут – рідкість. А ви замерзли чи води?
– Води. І, якщо можна, гарячої...
...Андрій того дня таки ще раз завітав до хатини на галявині. Адже молодша господиня пообіцяла пригостити пирогами. А він і не відмовився. Адже приїхав до друга в село, щоб піти на зайця. Мисливець з нього не вельми. Але походити по лісі чоловік хотів, адже міська метушня, як казав, загризла.
– Знаєте, у місті не помічаєш, як пори року одна одну підганяють, як листя змінює колір, як перший сніг сипле в очі. Все забирає суєта, – наминаючи пироги з вишнями і запиваючи їх запашним липовим чаєм, по-філософськи розмірковував Андрій.
– А ви заміжня? – зненацька запитав. – Чи розведені?
– Вгадали. Притому давно. Та й, мабуть, ви вільні, коли такі питання ставите?
– Я овдовів. Уже п’ять літ. Дочки дорослі. Ой, не хочу про це говорити...
Тож розмову перевели на тему природи. Тоді вже гість став розпитувати Федору: чому на хуторі, чи не сумно, чи часто донька приїжджає, чи не шкода, що витягла її з міста...
– А знаєте, поживу поки тут. Мама одужає, дасть Бог, а тоді видно буде, – сказала Анна.
Але одужування Федори затягнулося на цілісінький рік. Точніше, яке там одужування... Доживання... Не перестав навідуватися на хутірець, де залишилася всього одна хата, й Андрій. Взимку ще кілька разів приїжджав на полювання (правда, так жодного зайця й не підстрелив), а влітку – по гриби та ягоди. Друг, який миттю розкусив інтерес Андрія до «природи», тільки підсміювався: «Отак... Полював на зайця, а сам у пастку потрапив... У тебе, друже, любов...» «Помітно?» – зніяковів той, як хлопчисько. «Дурню, та то ж добре. Анька гарна жінка. Та й сама, без чоловічої підтримки. Тож дивись: якщо пригощає пирогами, значить, щось там тьохкає...»
– Яке там тьохкає у наші роки?
– А які ваші роки? За п’ятдесят? То тільки ж для себе і пожити. Тим більше, що і ти «пільговий» пенсіонер, – не вгамовувався друг Андрія.
І він був правий. Тож коли померла Федора, саме Андрій був поряд з Анною. Але вже у якості її чоловіка. Їхній шлюб благословила ще Федора, підмітивши, що «коли доля, то і на хуторі на печі знайде».
Тетяна ХУТІРСЬКА
| Comments: |
