Вони не боялися смерті

«У грузина була українська душа»

«Був грузином за національністю, проте українцем у душі», – так кажуть знайомі про 53-річного Георгія Арутюняна. До Рівного чоловік приїхав кілька років тому. Працював на водоканалі, згодом звільнився та перебивався заробітками. Одружився із рівнянкою, яка мала дочку. Три роки тому у подружжя народилася донька. Минуло уже більше року, як померла дружина Георгія. Дівчинку всиновила її донька, жила з малюком на окремій квартирі. Грузин мешкав сам, допомагаючи дітям.

Георгій Арутюнян був активним прихильником Всеукраїнського об’єднання «Свобода». Постійно брав участь в організованих партією акціях. Чоловік неодноразово їздив до Києва, аби підтримати народне повстання. Востаннє прибув до столиці у понеділок, 17 лютого. Зранку 20-го Георгій ішов поблизу стели на Майдані Незалежності зі «свободівцем» з міста Дубна. Чоловіки розмовляли, аж раптом грузин впав. Куля снайпера увійшла через шию і вилетіла крізь плече. Дубенчанин на плечах дотягнув Георгія до медиків у Михайлівський Золотоверхий собор, проте той був уже мертвим.

Від першого шлюбу у чоловіка залишилося дві повнолітні доньки – Регіна та Калапсі. Натомість трирічна Ашхен залишилася круглою сиротою.

Того ж ранку від снайперської кулі загинув ще один активіст – Олександр Храпаченко. Хлопець працював у Рівненському обласному музично-драматичному театрі. На Майдані бував майже від самого початку. 26-річний режисер брав активну участь у протистояннях, що тривали у столиці. Снайпер вистрелив йому в око. Смерть була миттєвою. Близьким та рідним хлопець запам’ятався життєрадісним, енергійним, позитивним та сповненим ентузіазму. Олександр захоплювався туризмом та мандрівками, займався альпінізмом. Він, кажуть друзі, не боявся смерті – неодноразово дивився їй в очі, піднімаючись на гірські вершини. За своє недовге життя Сашко навіть встиг зняти один фільм. Друзі та родичі хлопця створили у соціальних мережах групу  пам’яті Олександра Храпаченка, де розмістили його фотографії. Всюди Сашко усміхнений та щасливий…

42-річному уродженцю села Дюксин Костопільського району Валерію Опанасюку куля влучила в голову. Чоловік вже багато років мешкав у Рівному.  Мав дружину та чотирьох неповнолітніх діток. Найменшому синочку загиблого лише два роки. Надійною підтримкою та помічницею для мами Вікторії залишилася найстарша 12-річна донечка.

– Життєрадісний, розумний і дуже добрий чоловік. У майданівському наметі у Києві, де зупинялися рівняни, він бував постійно, причому завжди у найскладніші часи протистояння, – так характеризує Валерія рівнянин Олександр Лащук. Чоловіки познайомилися у рейсовій маршрутці, їдучи на київський Євромайдан. – Його знали багато рівнян, які бували на Майдані. Валерій цілими днями чергував на барикадах, допомагав новоприбулим протестувальникам. Якщо хтось легко вбраний, завжди шукав і пропонував тепліший одяг. А сам ходив завжди, навіть у найлютіші морози, в сіренькій утепленій кофтині, в якій і приїхав. Постійно йому казав: «Валєра, вдягнись тепліше, не ходи у цій кофті... візьми собі якусь теплу куртку, то ж є». Він відповідав: «Саша, у чому приїхав, у тому й ходжу, мені іншого не треба». Коли на Грушевського були складні моменти, він сказав, що треба там стояти, щоб не було мало людей, адже «Беркут» почне атакувати. Якось ми з ним удвох простояли всю ніч – до 5-ї години ранку – на Грушевського. Говорив про політичні зради та ігри, про те, що з Януковичем опозиціонери повинні діяти рішучіше. Розказував, що має проблеми з оформленням земельної ділянки під своїм будинком у Рівному, десь в районі вулиці Дворецької. Казав, що після перемоги неодмінно до мене подзвонить. Знову його побачив у наметі після подій 18 лютого, привітались як давні знайомі. Він тоді записував бажаючих на чергування. Щира, простодушна, хороша людина. Він просто стояв на барикадах і захищав Майдан.

У серцях рідних та близьких Валерій назавжди залишиться турботливим татом та люблячим і вірним чоловіком. Ті, хто давно знали його, запевняють, був людиною, яка завжди приходила на допомогу в складні часи, на чию підтримку варто було сподіватися.

Коли загиблих від снайперських куль везли з Києва до Рівного, біля села Городище люди утворили живий коридор слави, через який і провезли героїв.

Аби вшанувати бійців Небесної сотні, на поховання прийшли тисячі людей: несли квіти, запалювали свічки, вигукуючи «Слава Україні! Героям Слава!» та «Герої не вмирають!» Приїхали чи не усі жителі села, де народився Валерій Опанасюк. Прощаючись із загиблими, сліз не стримували навіть чоловіки. Рух транспорту у центрі міста зупинили. Ті, хто не зміг потрапити до театру, приходили на Майдан Незалежності, де виставили портрети Валерія Опанасюка, Георгія Арутюняна та Олександра Храпаченка.

Загиблих за Україну рівнян поховали на спільній алеї на кладовищі «Нове». Міська влада пообіцяла згодом облаштувати на їхніх могилах меморіал. Героям планують присвоїти звання Почесного громадянина міста. А також одну з міських рівненських вулиць хочуть назвати вулицею Героїв Майдану. Організацію похорону загиблих взяла на себе міська влада. Родичам пообіцяли виплатити грошові компенсації. Проте ніщо не втамує болю втрати, який розриває серця рідних на шматки.

Вічна пам’ять загиблим! Вони віддали своє життя, аби Україна була кращою та єдиною.