Про людей, які стали народом
Майдану трішки більше трьох місяців, а здається, що прожито величезний шмат життя. Як на мене – головна його заслуга в тому, що він утвердив, укріпив наш дух. Український! Хіба могла я подумати тоді, коли вперше їхала на Майдан, як все обернеться для нашої країни? Та й хто тоді міг уявити те, що нас всіх очікувало?
Знаю точно, що студенти, які мітингували на Євромайдані, схвилювали багатьох, але їхати у Київ ніхто особливо не збирався. Перший перелом у свідомості відбувся після розгону студентів.
Важко описати, що я відчувала під час першого волонтерського чергування, яке тривало 16 годин. Неймовірне здивування від того, які ми, українці, є насправді: Гімн співали кожну годину, співали щиро та з гордістю, працювали всі так, що у руках все горіло, усміхались та підтримували один одного. Досить було лише попросити – і хлопці бігом кидались приносити, розносити, подавати, хоч самі були на зміні не одну безсонну добу. А яким був Майдан! Він плавав у вечірньому диму від бочок, він співав голосом Руслани і басами дядьків під наметами, він самоорганізовувався та розростався наметами, він створював абсолютно нові структури і вчився жити у польових умовах центру столиці. Звідти не хотілося йти.
Майдан живий, він росте і змінюється, і це я все більше розуміла з кожною новою поїздкою. Були моменти розчарувань, коли здавалося, що опозиція зливає Майдан, або коли чула, як люди крали у своїх же… Але кожного разу знаходилося значно більше прикладів для віри та надії: прості кияни, які в лоточках привозили гарячу їжу для майданівців, бізнесмени, які відправляли машини продуктів та речей з усіх куточків України, молодь, яка хапалася за будь-яку роботу, аби лишень допомогти, купюри по одній гривні вперемішку з двохсотками у скриньках для пожертв. І моя мама, яка приносила свіжоспечені рогалики в дорогу: «Візьми, хоч чимось тим людям допомогти треба…»
Взагалі, люди Майдану – то окрема тема, історій вистачило б на велику книгу про невідомих героїв країни. Якогось разу я потрапила на мийку кухні Будинку профспілок, до речі, ніколи не думала, що «гратися» з тими баняками так важко. Але в той день я надивилась на таких людей, що моє «важко» стало просто нічим порівняно з їхньою роботою та ставленням до неї. Чоловік з чорнющими руками набирав гарячу воду, щоб мити казани на «Євроборщі» – це у 20-градусний мороз! Сміявся до мене: жінок у нас нема, холодно, повтікали, а працювати все одно треба! Тоді, в морози, на Майдані залишалися в основному чоловіки, вони й робили всю роботу, хоч і жалілися, що без жінок, без їхнього вміння давати усьому лад їм, ой, як сутужно. А я дивилась на них – незнайомих і таких рідних хлопців з Тернопільщини, Донеччини, Миколаївщини, Сумщини, і розуміла, що оце і є Герої нашої України: втомлені, засмальцьовані, з чорними руками, веселими усмішками і сумними очима, Герої, які знають, що можуть загинути і саме тому будуть стояти до кінця.
І я горджуся своїми двома доньками, які були волонтерками на кухні Будинку профспілок у Києві. Студентка Яна, раніше абсолютно аполітична, спочатку пішла у волонтери, щоб мені не було за неї соромно, а потім сама бігала здавати кров, щоб хоч щось зробити для Майдану. А дев’ятирічна Соломія ганяла по барикадах, розливала чай та розносила печиво, а потім гірко ридала, коли побачила знищений Будинок профспілок. Я тішуся своїми дітьми, бо знаю, що за цей короткий час вони виросли у справжніх українок. За кілька днів до «кривавого четверга» я сиділа на площі біля Михайлівського Золотоверхого собору і не могла зрозуміти, чому мені так тяжко на душі. Було настільки невимовно сумно та чорно, що я не знала, куди себе притулити. Поставила свічку за Майдан, дивилась, як рівненько та чисто вона горить, плакала і молилась за нашу перемогу. А душею, певно, відчувала, що дасться вона нам неймовірно дорогою ціною, і там, де стояли люди в молитві, будуть лежати люди в крові.
Той день змінив всіх нас. Ми стали старші на всіх тих, хто загинув, на тих, кого катували, на тих, хто поранений досі лежить у лікарнях, на тих, хто пропав безвісти, на тих, хто не здався і хто вийшов на сцену, щоб сказати: «Клянусь Богом, ми підемо в наступ!» Ми стали справжніми українцями, ми зрозуміли нарешті, що означають слова нашого гімну, і ми знаємо, до кого звертаємося словами «Героям слава!»
Дякую усім Героям Майдану, Грушевського та Небесної сотні, дякую нашому народу, горджусь тим, що я українка, тішуся нашою перемогою та сподіваюсь на те, що ми не дозволимо забути політикам, якою ціною дісталась нам ця нова свобода.
Слава Україні!
Наталія ТОЛМАЧОВА
| Comments: |
