Миттєвості Майдану
Першими майданівськими кадрами, які зафіксував мій фотоапарат на початку грудня, були… танці на Хрещатику. Восьма вечора, нуль градусів на табло над Будинком профспілок, зі сцени лунає новий заклик «Хто не скаче, той москаль». І люди гріються: на площі – стрибками, а біля барикади з боку вулиці Прорізної – танцями. Весело і мирно. Якби не одяг танцюристів-активістів (дехто вже у касках) та укріплення, то можна було б подумати, що народ гуляє, а не протестує. Після картини, яку побачив за кілька годин у КМДА (на підлозі величезного залу засідань покотом сплять і ніде яблуку впасти), мозок свердлить єдина думка: це ж як дістала влада (язик не повертається назвати її українською), щоб люди добровільно полишали затишні домівки і їхали на барикади! А попереду ще два місяці протистоянь і абсолютно інші жертвопринесення…
Ейфорія і тривога одночасно витали над Майданом у ту пору. Вразила самоорганізація, порядок і доброзичливість активістів. Одні зводять барикади, інші несуть вахту на кухні (а від волонтерів з бутербродами ледь не відбиватися доводилось), жорсткий контроль – Майдан територія безалкогольна. Для більшої частини важлива робота – присутність. Вдень, а особливо у вихідні, в центрі Києва збираються десятки і сотні тисяч на віче. Вночі у будні Майдан значно рідшає. Вісниківський «десант» якраз їде на нічні чергування. Із сутінками посилюється і тривога – два дні тому спецпризначенці атакували блокпости, все активнішими стають «тітушки». Зі сцени частіше говорять про можливу нічну атаку. Минулося.
Наступного разу до Києва потрапляю через тиждень, на Миколая. Температура повітря і протистояння стабільна. На термометрі нуль градусів, з трибун лунають заклики зібратися на чергове віче. Народ стоїть, лідери «жують соплі», влада мовчить. Роблю поодинокі кадри. Зараз уже зрозуміло, який кривавий варіант готував режим.
На козацькій сторожі чолов’яга з оселедцем пахкає люлькою і, зітхаючи, промовляє: «Ой, не подобається мені таке затишшя, наче перед бурею, це до біди…» Тепер я знаю, довге затишшя – до великої біди.
«Пекельний січень» – так назвав серію знімків у двадцятих числах того місяця. Гарячим епіцентром стає вулиця Грушевського. Сонячним променям важко пробитися крізь дим. На фоні полум’я від шин чітко вимальовуються вила. А по той бік барикад у коротеньку мить прояснення видно снайпера під прикриттям зі щитів. Від ядучого диму рятує респіратор, але в той же час вкупі з гірськолижним шоломом ускладнює фотографування. До того ж, «осколки» душу з водометів заблокували повноцінну роботу камери – вода, яка потрапила на верхню і задню панелі (встиг нахилити фотоапарат, і об’єктив не постраждав), вмить замерзла на 15-градусному морозі. Працювати складно. Але небезпеку відчуваєш у метро, бо в новинах передають, як напередодні з вокзалу «Беркут» викрав і вивіз в ліс та побив дівчину-волонтерку, а у спальних районах лютують «тітушки».
І печальний лютневий фінал. Сльози болю побачив уже на Волині, коли хоронили Лицарів Небесної сотні. Молоді хлопці у камуфляжі ридали. І ніхто не може дорікнути їм у слабкості. Двадцятилітні юнаки показали свою силу духу у боях проти підготовлених здорованів і моральних потвор у погонах. Слава Героям!
Микола КОМАРОВСЬКИЙ
| Comments: |
