Як йшли на смерть волиняни з Небесної сотні
Найбільша у новітній історії України трагедія cталася 20 лютого 2014 року. У цей день безжальні вбивці диктатора Віктора Януковича на Майдані Незалежності у Києві розстріляли понад сім десятків найкращих синів нації. Свої життя за Україну поклали щонайменше четверо волинян. Прикро, але хлопці не встигли вписати себе у генетичний код нації. А вони б, без сумніву, подарували країні гарних діточок, які при таких батьках обов’язково стали б патріотами. Не судилося, не встигли…
«Мамо, я повернуся у суботу»
Івану Тарасюку із села Залісоччя Ківерцівського району 28 січня виповнився лише 21 рік. Він був єдиною дитиною своїх батьків.
Сусід Тарасюків по вулиці Михайло Білокуров про Іванка (так називали його односельці) розповідає, що він завжди був усміхнений і охочий до спілкування. Як і будь-який хлопчисько, полюбляв футбол. Грав на першість району за футбольну команду із сусіднього селища Олика. Непогано вчився у школі. Це підтверджує і його вчителька Любов Марчук з Олики, де Іванко вчився у двох останніх старших класах. Після школи хлопець вступив у медичний коледж «Монада». Але навчання довелося тимчасово перервати. Його забрали до армії. Оскільки здоров’ям і статурою вдався, пішов служити до десантних військ. Але й там про науку не забув, тож після «дембеля» знову повернувся до підручників. Навчатися у «Монаді» хлопцю лишалося зовсім небагато. Іван постійно стежив за подіями у столиці. А коли почалася справжня війна, вирішив, що як колишній десантник і людина з медичними знаннями просто мусить бути там.
Про свої плани розповів лише батьку, сказав, що хоче бути на Майдані волонтером медичної служби. Матері ж вирішили нічого не казати. Зазвичай будні Іван проводив у Луцьку, додому приїздив на вихідні. Тож ненька нічого не запідозрила, коли син сказав: «Мамо, я повернуся у суботу».
До Києва Іван Тарасюк поїхав вночі з вівторка на середу, а загинув у четвер. Про останні хвилини життя хлопця розповів його дядько Валентин. Разом з двома іншими героями Іван був неподалік будівлі КМДА. Спершу куля влучила у хлопця, який стояв поруч. Разом з чоловіком зі Львівщини Іван намагався відтягнути тіло загиблого. У цей момент снайпер і поцілив у Тарасюка. Постріл був професійний, без шансів для медиків – куля влучила у сонну артерію на шиї, прошила легені і вилетіла через груди. До речі, за кілька секунд поруч з двома молодими хлопцями поліг і чоловік зі Львівщини, який самовіданно намагався самотужки витягнути тепер уже два тіла.
Івана Тарасюка ховали у рідному Залісоччі… у суботу, коли він обіцяв повернутися. Мама ніжно гладила брови свого сина-красеня, і вже не могла плакати. На невеличкому кладовищі зібралися тисячі людей, в останню путь героя проводили його односельці, вчителі зі школи та коледжу, приїхало чимало автомобілів з Луцька, лунали вигуки «Герой!», «Герої не вмирають!», «Слава!», салют…
«Він був для мене всім»
Ще одна могила бійця «Небесної сотні» Євромайдану належить Сергію Байдовському. Він народився 21 серпня 1990 року. Загинув, як і інші волиняни, 20 лютого від вогнепального поранення у легеню. Так сталося, що у найважчі дні 19 та 20 лютого найпершими на підкріплення до Києва пробивалися львів’яни та нововолинці. Сергій пробув на барикадах всього кілька годин. Хлопець навчався у Луцькому інституті розвитку людини університету «Україна». Працював на магістральних нафтопроводах «Дружба». Жив у Луцьку, любив своє рідне місто, понад усе любив Україну. Одна з останніх цитат на його сторінці «ВКонтакті» слова Левка Лук’яненка: «Нація, яка не готова посилати синів на смерть, не виживе...»
Зі столиці тіло Сергія спершу привезли до обласного центру. Прощання з хлопцем відбувалося у кафедральному Свято-Троїцькому соборі Луцька. На панахиду прийшло близько 20 тисяч лучан. Після завершення церковного обряду труну з тілом Сергія автомобілем повезли до його рідного Нововолинська. Машину до виїзду з Луцька супроводжувала жалобна процесія з кількох тисяч лучан.
Не дочекалися його з барикад не лише батьки та сестри, а й дівчина Світлана. Вони багато чого не встигли сказати одне одному. Сайт «Нововолинськ діловий» опублікував посмертний лист Світлани до коханого. Ось рядки з нього: «Він завжди говорив, що я сильна. І заради НЬОГО я старатимусь такою бути...
Хотів, щоб я захистила кандидатську дисертацію. Хотів купити машину, житло. Стільки разів репетирував освідчення в коханні, що я, було, сказала: коли ВІН дійсно зробить мені пропозицію – я не віритиму...
Планів і мрій було вдосталь. Але в якусь одну мить все пропало безслідно...
ВІН був для мене всім… КОХАНИМ, другом, братом і сестрою… Інколи замінював мені незамінимих батьків...
ВІН став моїм життям… Але прагнучи зробити його кращим, ВІН мене його лишив. Лишив віри, надії і любові… Лишив самого життя, оскільки був ним САМ!» – написала Світлана.
Смерть знайшов в атаці
Спочиватиме на волинській землі уродженець села Зубрець Бучацького району Василь Мойсей. Він був членом Ківерцівської міської організації ВО «Свобода», а також входив до сотні самооборони Євромайдану «Волинська січ». Навчався в Університеті розвитку людини «Україна» у Луцьку на 4-му курсі. Він буквально місяць не дожив до свого 22-річчя.
Василь приїхав на Майдан у Київ у ніч з 18 на 19 лютого. Разом з ним в одному мікроавтобусі їхав і лучанин Богдан Столярчук, який розповів про деякі подробиці його загибелі.
Чоловік каже, що 20 лютого люди без будь-якого наказу пішли вперед. На передніх барикадах була переважно молодь, яка не мала страху в очах. Всю ніч і до ранку тут горіли шини, дим захищав Майдан Незалежності від обстрілу. А потім самооборонці крізь вогонь, який був їм захистом, пішли в наступ – у декого по коліна обгоріли штани. Загін волинян був серед тих, хто кинувся у відчайдушну атаку на Жовтневий палац на вулиці Інститутській.
З Богданом розмовляли по телефону, і почувши по телевізору пісню «Пливе кача» у виконанні «Піркардійської терції», під яку на Майдані прощалися з тілами, відключився – говорити не давали сльози. Потім передзвонив знову:
– Люди знали, куди приїхали, і були готові багато до чого, але не знали, що їх розстрілюватимуть впритул з автоматів та снайперських гвинтівок. А найкращі і найсміливіші видерлися нагору. Вони не бачили своїх вбивць. А від Жовтневого у них полетіли кулі. Коли пізніше збирали тіла хлопців, чоловіки плакали, як діти, не соромлячись один одного.
Тоді із загону з Луцька поранення отримали двоє. Серед них був і Василь, якого у «Волинській січі» називали друг Крук. Поруч з ним на передовій опинився і його найкращий товариш на прізвисько Звіробій. Він витягнув важкопораненого з-під обстрілу. Василя доправили у 17-у лікарню Києва. Тут він і помер від рани у грудях. Хлопця не врятував бронежилет, куля нібито пробила й натільний хрестик, пошкодивши важливі кровоносні судини.
Звіробій, якого матір Василя відтепер вважає своїм сином, передав друзям та рідним останні слова побратима: «Вибачте, я всіх вас люблю»! Він вибачався за те, що не вберіг своє життя для всіх, кому воно було дороге.
Василя Мойсея ховали у Луцьку. Від Луцького Свято-Троїцького собору пішою ходою центральними вулицями міста труну з його тілом доставили на Меморіальний комплекс «Вічна Слава». В останню путь Василя прийшли провести понад 20 тисяч лучан. На його честь лунали залпи зі старовинної козацької гармати. Бажаючим віддати шану могилі довелося вистояти чималу чергу. Люди губами притулялися до тимчасового хреста з фотографією Василя.
За якийсь час на цьому місці постане меморіальна дошка з іменами новітніх Героїв України, які у мирний час опинилися на справжній війні і за усіх нас заплатили криваву ціну справжньої незалежності.
Героя України ховали всім селом
Минулої суботи Деревок попрощався з Едуардом Гриневичем, який поклав своє життя на вівтар визволення України від бандитського режиму. Провести героя Майдану в останню путь вийшло все село, приїхали товариші по партії та боротьбі. Під супровід жалобного маршу у виконанні духового оркестру та слова патріотичного гасла «Героям слава!», що безупинно промовляли побратими, домовину з тілом бійця Небесної сотні пронесли центральною вулицею. Від часів Другої світової війни, коли десятки мешканців Деревка закатувала банда червоних партизанів, напавши на село, тут не бачили такого велелюдного похорону – процесія розтягнулася довжелезною колоною. Плакали жінки, дівчата, молоді хлопці, сльози котилися мужніми та суворими обличчями чоловіків. Загиблого в селі не просто знали, але й шанували та любили.
Життя Едуарда не було легким. Народився 1985 року в Деревку. Його та молодшу сестру мати виховувала сама – батько пішов із сім’ї. Закінчив місцеву школу. Хоч і не відмінником, але старанним і наполегливим учнем. Дуже любив історію, проте вивчав не самі події та дати, а докопувався до їхніх причин і наслідків.
– Я не знав, що Едуард на Майдані, – розповідає Микола Терещук, учитель-пенсіонер, який вчив хлопця з п’ятого по одинадцятий класи. – А коли почув сумну звістку, то нітрохи не здивувався, що саме він опинився серед відважних поборників тиранії. Ще у школі Едуард пройнявся ідеями патріотизму та національного самовираження.
Допитливий, старанний, завжди прагнув відстояти свою думку, тобто вже тоді був неординарною особистістю. Питання державності України його непокоїло завжди. «Навіщо ж було те возз’єднання? – запитував мене, коли проходили тему визвольної війни 1648-54 років. – Невже українці самі не могли відстояти свою незалежність?» З роками і змужнінням патріотичні переконання хлопця лише поглиблювались і міцніли. Якось він підвозив мене своєю машиною, і між нами зав’язалася розмова про політику, тогочасне становище держави. «Не туди влада веде нашу країну, – поділився думкою Едуард. – Але ми мусимо не тільки говорити, а щось робити, щоб Україна обрала правильний шлях – до справжньої незалежності. Без цього вона ніколи не буде багатою, сильною й шанованою державою у світі».
Едуард захоплювався інформаційними технологіями. Зумів влаштуватися на роботу в «Укртелекомі» міста Луцька. Та згодом
повернувся додому й заснував у районному центрі власну справу.
Був скромний, ввічливий, виважений, не любив шумних компаній і гучних заяв, уважний до старших, толерантний до молодших…
На Євромайдан їздив тричі. Третій раз поліського патріота-сміливця зустріли на барикадах товариші з ВО «Свобода», членом якого був, шістнадцятого лютого. А двадцятого – поліг від снайперської кулі.
…Позаминулого року влітку вийшов з ладу мій мобільник. Друзі порадили занести на ремонт у приміщення колишнього універмагу – там в одній з підсобок обладнав невеличку майстерню тямущий ремонтник. Мовляв, якщо вже він не зможе зробити, то іншого у Любешові годі й шукати. Я і заніс. Так і зустрівся з Едуардом. Як зараз бачу його ясне чоло, привітний погляд з-за скелець окулярів у тонкій оправі, чую гарну літературну мову без отих чужоземних слівець на кшталт «тіпа» чи «отрубон», які паразитують у спілкуванні сучасної молоді… А розговорилися ми через риболовлю, що стала причиною поломки мобільника. І хоч телефона він мого не зміг тоді відремонтувати, та вийшов я з майстерні в настрої, як-то буває після спілкування з однодумцем або просто доброю і щирою людиною. Потому зустрічав Едуарда кілька разів на вулиці. Не знаючи, як його звати, казав собі в думках: «Це телефонний майстер». Тепер я вже знаю ім’я цієї Людини, але згадуючи, кажу: «Це Герой України».
| Comments: |
