Вирядила на війну один за одним двох синів

Марії Оленюк із села Цміни Маневицького району уже за вісімдесят п’ять перевалило, останні десять – вдовує. Народила шестеро дітей: трьох синів і трьох доньок. Четверо давно випурхнули з рідного гнізда, з нею ж зосталася жити найстарша, Ніна. Ну, а шостим був Бориско, як й досі ніжно називає його мати – він загинув на афганській війні. Та на цю бойню не одного Бориса їй довелося виряджати. А й сина Сергія, на два роки старшого за Бориса.

Скільки сліз виплакала мати, дожидаючись його, один Бог знає. Адже прослужив Сергій в Афганістані майже всі два роки. Доки служив, підріс і закінчив школу Бориско.

– Тихий такий був, скромний, добрий, – згадує Марія Василівна. – Як в училищі в Луцьку на електрика вчився, то всю стипендію мені привозив, собі ж десяточку тільки лишав. Після навчання направили його на практику на якийсь завод аж у Запоріжжя. Звідти і призвали в армію восени 1986-го… Як отримав повістку, то з роботи відпустили. Приїхав додому, стали до випровадин готуватися. А він сумний такий, задуманий все ходить. Я й почала допитуватися. «Мене, – каже, – мамо, туди само пошлють, де й Сірожа був!»

Не повірила мати, що один за одним двох хлопців з однієї сім’ї на війну пошлють. Та коли Бориса завезли в «учебку» під афганський кордон, сумніви в усіх пропали. Рятувати брата туди поїхав Сергій. Та переконати військове начальство в несправедливості, яке вони чинять щодо нещасної матері, у котрої ще не заспокоїлося серце від переживань за першим сином-афганцем, не зміг.

Борис Оленюк протримався у горнилі боїв на афганській землі більше півроку. «Чорний тюльпан» привіз у цинковій домовині на батьківщину його тіло у травні 1987-го. Про загибель сина розповів матері офіцер, який супроводжував його в Цміни: «Виконуючи бойове завдання, група з трьох солдатів, у якій перебував Борис, потрапила у засідку в горах. Хлопці мужньо оборонялися. Одного бійця вороги вбили одразу, другого поранили. Борис наказав пораненому відходити, а сам узявся прикривати його пострілами зі свого автомата. Підмога, що підійшла незабаром, змогла відбити лише мертве тіло солдата, якому душмани вже збиралися відрізати голову».

– Не жалувала мене доля все життя, – зітхає Марія Василівна, витираючи сльози. – У 15 років зосталася без батька, у матері, крім мене, ще двоє менших дітей було. Ніхто нам не допоміг ні дров нарубати, ні сіна накосити. А потім і з чоловіком не пощастило, бо хати не тримався, а тут ще й такої біди зазнала. Тепер що, можна жити: і пенсії трохи добавили за Бориса (перші роки платили за нього по 19 рублів щомісяця, а зараз по 200 гривень дають), і хату діти допомогли утеплити. Та сили й здоров’я нема…

Микола ШМИГІН,

Волинська область

Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

 

 

• Нравится
•