Відзначай, мій брате, рік шістдесят п’ятий
Рівно десять років тому приблизно під таким же заголовком я вітав тебе, брате, з п’ятдесятип’ятиріччям. Ніби було це вчора, а пролетіло вже десять літ. Тоді кожне слово поздоровлення мало особливий зміст. Ти щойно вишкрябався з того світу, вирвався з пазурів жахливої хвороби. Недарма у тебе, Володь, нині два дні народження. Перший, як привела на світ Божий мати, другий – коли Микола Іванович Карабан, дай йому, Господи, здоров’я, вдало зробив операцію.
Не все так легко давалося, але велика праця медиків, підтримка сім’ї, родини звершили чудо. Ти міцно став на ноги. Кілька років тому тебе, брате, знову прихопило. І знову надзвичайно складна операція. Це повідомлення застало мене у Франції. Постало питання – негайно вертатися додому чи продовжувати подорож. Мене відмовили їхати до Луцька. І перебуваючи на екскурсіях у храмах різних конфесій, я повсюди ставив свічки, лампадки і благав Бога тобі допомогти. Не знаю, чи це посприяло, чи твій живучий організм переміг, але ти одужав.
А якщо подумати глибше, то, мабуть, одне та інше вкупі. А ще, безперечно, за твоє зцілення молила Господа наша мати. Там, на небесах.
Бідна, нещасна вдова, котра все своє життя віддала нам. Ставила на ноги, вчила, вела в люди. Вона ніколи нас не виховувала, не повчала, не била, просто заставляла працювати. Самі копали торф, косили стерню, заготовляли дрова, доглядали худобу, обробляли город, гнули спину на колгоспному полі. Ой, як же нам було важко! Низький, низький уклін тобі, мамо, за все!
Ти, Влядзюнь (так з дитинства називаю тебе), був і залишаєшся мені і за батька, і за друга, і за помічника, і за порадника. Хоч у дитинстві ми й чубилися не раз. Ти хотів, щоб твоє було зверху, а я не завжди давався. Зате нині помудрішав. Вже навіть став мене кликати на свіжину, коли заколеш кабана, бо раніше чогось забував. От якби ще трохи менше совався зі своїми залізяками, то зовсім було б добре. І взагалі, перестав гнути спину на своїх городах, тягати гній, буряки, картоплю, пора б уже й відпочити, потішитися життям.
Дітей давно вивів у люди, мають свої сім’ї, побудувалися, скоро внуків будеш женити. Подякуй Люсі, своїй вірній супутниці по життю. Вона ж тебе так славно доглядає.
Наказую про роботу і про все інше, а знаю, що нічого не зміниться, все буде як і раніше. Отакий ти є – справжній Хотимчук, мій найрідніший брат, котрий залишився жити на батьківському обійсті у нашій Рудці-Козинській Рожищенського району. Велика, добра, щира людина.
Господньої благодаті, добра, щастя. І щоб я писав тобі такі вітальні слова ще на 75, 85 і 95 літ.
Твій брат Женя
| Comments: |
