Суха проскурка вберегла від загибелі

25 років минуло відтоді, як радянські війська вийшли з території Республіки Афганістан. Війна у цій країні забрала життя більше трьох тисяч українців, майже стільки ж стали інвалідами. Пощастило залишитися живим уродженцю міста Кам’янець-Подільський Хмельницької області Володимирові Михайловичу Бриткому, хоча він провів там рік і два місяці, літаючи як бортінженер на військово-транспортному вертольоті Мі-8.

– В Афганістан потрапив у жовтні 1984 року, а повернувся звідти у грудні 1985. Неодноразово виконував польоти із супроводу караванів. Доставляв продукти і воду на опорні точки радянських військ. Основними ж завданнями були бойові операції, наприклад, коли духи захоплювали якусь гірську ущелину, наш екіпаж перекидав туди десантників. Часто доводилося літати вночі у пошуках ворожих караванів. На вертоліт чіпляли дві освітлювальні бомби та ще кілька вибухових. Набирали висоту 3000 чи 3500 метрів (душмани могли збити нас на висоті дві або дві з половиною тисячі метрів американськими «стінгерами»). Літали понад кордоном, шукали каравани по світлу вантажівок, але коли духи чули гул двигунів вертольота, то вимикали фари і зупинялися. Ми засікали секундоміром час до уявної цілі і, наприклад, пролетівши хвилину, кидали освітлювальну бомбу. Вона спускалася на парашуті і освітлювала територію діаметром 500 метрів. Коли у такий спосіб вдавалося побачити караван, то другий вертоліт (ми завжди літали парами) підлітав і бомбив духів, – розповідає Володимир Михайлович.

– А чи мали із собою якийсь оберіг?

– Так. У церкві дають спеціальну суху проскурку – артос. То я її постійно мав при собі. Може, тому, слава Богу, живий-здоровий і досі. В Афганістані ніколи такого не було, щоб мій вертоліт підбили чи ми падали, хоча колеги гинули… Якось під час однієї бойової операції у всіх на очах загинув командир полку, його заступники, офіцери та весь екіпаж вертольота. Ми часто евакуйовували поранених. Дуже запам’ятався один випадок: везли важко пораненого двадцятирічного солдата. Його БТР підірвався на міні, і хлопцю вибухом вибило очі. Він весь закривавлений лежав, кричав і просив відрубати йому руки і ноги, але повернути очі…

…Літати Володимир Бриткий мріяв з дитинства, тому одразу після школи вступив у військове училище, яке закінчив у званні лейтенанта, і почав літати на вертольоті Мі-8. Служив у Білорусі, Підмосков’ї, у Калінінграді, п’ять років літав у небі Монголії, після чого перевели у Дубно, а звідти – в Афганістан. З війни повернувся до Луцька, де став військовослужбовцем окремої льотної ескадрильї. Згодом було відрядження з миротворчою місією до Сирії, де перевозив різні гуманітарні вантажі. Повернувся до Луцька, адже тут чекала дружина та двоє синів. За вислугою років звільнився зі Збройних сил і вийшов на пенсію.

– Декілька років перебивався по різних заробітках, а потім товариші підказали, що можна далі продовжити літати, тому при Кременчуцькому льотному коледжі перекваліфікувався для польотів у цивільній авіації і пішов працювати у Київську компанію «Українські вертольоти», яка має контракти з Організацією об’єднаних націй, – розповідає Володимир Михайлович. – Тепер завдяки цьому виконую миротворчі місії в африканських країнах. Маю успішні польоти у небі Північного та Південного Судану, Кот-Д’Івуару, Конго та Єгипту. Зараз поки що вдома, іноді їжджу у Київ на планові медичні обстеження, проходжу курси підвищення кваліфікації та підготовки до наступної миротворчої місії.

Сьогодні Володимир Михайлович Бриткий не воює, а допомагає вижити людям у зоні бойових дій. Пам’ятаючи про минулі заслуги військового пілота, луцька ветеранська організація привітала його з нагоди 25-річниці виведення радянських військ з Афганістану і вручила вертолітнику орден.

Сергій ЖУКОВСЬКИЙ

 

 

 

• Нравится
•