Пристрасна жіночка чоловіка знайшла у… копиці
Коли Анну та Івана запитують, як вони познайомилися, жінка одразу починає заходитися сміхом. Зашарівшись, загадково усміхається й чоловік. Він ніжно обнімає дружину і каже: «Це наш секрет… Не все ж людям знати…» Анна ж відразу випалює: «Де, де познайомилися… У копиці…» Цікаві одразу прикушують язички і таємничо поглядають на подружжя.
…Анна жила сама. З першим чоловіком, за якого, як сама розповідала, вискочила, тільки-но скинувши шкільну форму, давно розлучилася. Власне, чому вона за нього вийшла заміж, й сама пояснити не може. Андрій був настирливим, і вродлива школярка почала з ним зустрічатися. Ще б! Він уже закінчив вуз, відслужив в армії і працював на заводі. Гроші отримував непогані, тож на подарунки не скупився. Водив дівчину в кіно, казав, що їй теж потрібно вчитися і він її у цьому підтримає. А коли запропонував Анні руку і серце, вона погодилася, бо сподіватися на підтримку батьків, які, окрім неї, опікувалися ще чотирма дітьми, було годі. Відгулявши весілля, пара оселилася окремо. Анна стала студенткою. Після другого курсу у подружжя народився син. Андрій радів, навіть найняв для малюка няню, бо не хотів, щоб дружина брала академку. Чоловік по кар’єрній драбині піднімався вгору, тож хотів, щоб і його дружина чимшвидше була дипломованим спеціалістом.
…Після закінчення вузу Анна разом з дипломом тримала в руках і ключі від новенької просторої квартири. Звісно, її подружжя отримало завдяки Андрієві. Здавалося б, тільки живи… Та часті відрядження Андрія викликали у Анни підозру. А потім на квартирний телефон почала надзвонювати незнайомка: «Ви все одно не будете разом». І Анна вперше за кілька літ влаштувала чоловікові «допит». Андрій, звісно, всіляко виправдовувався, але дружина зрозуміла: пахне смаженим – чоловік таки стрибає у гречку. Підтвердження не забарилося: молода панянка з довгим білим волоссям (повна протилежність Анні) завітала до неї на роботу. Оскільки жінка працювала в одній з контролюючих фірм, то одразу попросила білявку вийти на вулицю поговорити. А та прямісінько на порозі випалила: «У нас з Андрієм буде дитина, – і показала свій уже доволі округлий животик. – Ви самі вирішуйте, залишатися з ним чи ні…» Анні хотілося вчепитися суперниці в коси, однак вона стрималася.
– Якщо ви його любите, а він вас, то я подаю на розлучення, – сказала, як відрізала, Анна. – Але заявляю: квартира та син належатимуть тільки мені.
– Треба мені твій син… А квартиру з Андрюсіком ми наживемо. Він же небідний, сама знаєш, – мовила блондинка і попрямувала до зупинки.
День для Анни тривав вічність. А коли вона вступила в хату, то побачила Андрія, який, як побитий кіт, заглядав їй в очі.
– Може, простиш? – стиха мовив.
– Яке простиш? Ти сам себе чуєш? Наробив дітей, а тепер простиш? А тебе я, мабуть, і не любила…
– Не любила? То так? То ти так зі мною? – слова жінки вдарили по самолюбству чоловіка.
– Так, як і ти зі мною…
…Розлучення пройшло без скандалів. Анна залишилася із сином у їхній квартирі. Андрій, зібравши речі, пішов жити до нової пасії. Невдовзі вони купили собі житло. У подружжя народилася дочка. До колишньої дружини теж навідувався: приносив гроші для сина. Анна, розчарувавшись у чоловіках, вирішила, що своє життя присвятить своїй єдиній дитині.
Минули роки, син уже й школу закінчував. А жінка була все одна. Траплялися, як сама казала, якісь симпатії, але не більше. Тож Анна з головою поринула у роботу. Часто їздила у відрядження. Коли інші віднікувалися, то вона завжди погоджувалася. Син уже дорослий, на дівчат задивляється, самостійний (і наварить, і попере), тож вона знала, що за кілька днів, поки її немає, вдома буде порядок.
…Анна дивилася у вікно поїзда. Вона знову їхала до одного з райцентрів на перевірку. «Справлюсь за день, – думала. – Якось так нудно…» За вікном вагона миготіли ліси, поля. «Яка ж гарна земля… – знову подумала. – А коли я на природі була? О, і не пам’ятаю. Суєта, суєта, а життя проходить. Недавно, здавалося, школу закінчила, а вже й син дорослий…»
На пероні її зустрів чоловік. Пильно окинувши його поглядом, Анна підрахувала: десь одного віку. Той одразу схопив її сумку, зазначивши, що вона житиме у гарному готелі.
– Хоч ми й провінція, але не переживайте. І на фірмі у нас порядок, і готелі є гарні, – щиро усміхнувся Іван.
Вона також відповіла усмішкою. І подумала: «А він нічого…» І, як надокучливу муху, прогнала від себе цю думку.
– Тож у готель? – мовив Іван.
– Так. Переодягнуся і одразу до справи. Я так розумію, ви будете мною опікуватися? – засміялася.
– Буду, – мовив чоловік, а сам зловив себе на думці, що пишноволоса шатенка з великими карими очима таки гарненька. Він давно вже був розлученим, мав стільки жінок, що вже й на пальцях рук не може порахувати. Тож спокусливо поглядав і на Анну.
…На фірмі з документами справді був порядок. Тож Анна, підписавши усі необхідні папери, мовила до Івана:
– Мабуть, треба їхати додому. Є нічний поїзд?
Іван, зрозумівши, що не хоче розлучатися з такою жінкою, випалив, сам від себе не сподіваючись:
– Ні-ні. Зараз поїдемо на природу. Ви ж у тому великому запиленому місті, мабуть, із сім’єю нечасто там буваєте?
– Яка там сім’я? З чоловіком розлучені, син уже дорослий… – мовила, сама не знаючи, чому відкриває душу цьому чоловікові.
– То ми з вами два чоботи пара, бо і я розлучений… – й Іван уже знав, що на природу вони поїдуть тільки удвох. – Тож поїхали? Нічого поганого не думайте, там і річка є, і ліс, і поле гарне. Місце – рай…
…Машина із затемненими вікнами зупинилася на краю поля. Був серпень і пахло скошеним житом, яке ще де-не-де лежало у невеликих копицях (не встигли позвозити на ферму). Неподалік – річка і ліс. Анна вдихнула ті аромати і подумала: «А справді рай…» Вона скинула босоніжки і майнула до води. Легенько пальцями погралася з хвилькою. Тепла.
– Може, скупаємося? – мовив Іван. – У мене і рушник є.
– Не маю купальника… Та це вже занадто… Ви так усе спланували…
– А давай на ти? – мовив чоловік.
– Давай… – мовила жінка.
На зеленому лужку Іван розстелив скатертину і виклав наїдки. Жінка помітила, що чоловік так вправно порядкує, що аж позаздрила: «Ото господар!»
– А чого з дружиною розійшлися? – чомусь випалила.
– Молодий був, підгулював. Винен я, – зізнався щиро.
– Всі ви такі! – розгнівано сказала жінка.
– Мабуть, не було у жінки чогось такого, що могло б мене втримати… – задумано мовив він. – Та чому ми все про минуле? Давай вип’ємо за майбутнє, – і простягнув жінці келих вина.
…Того дня Анна так і не поїхала додому. Розмова затягнулася до вечора. Анна захотіла походити босоніж по полю, щоб аж «стерня понаколювала п’яти», як сама зізналася Іванові. І той, взявши її за руку, а потім за стан, повів у поле. Там пахло житом і теплом, від цього лоскотало в носі. Запаморочливо крутилася голова ще й від вина. І чоловік, довівши Анну до копиці, рвучко притиснув її до себе (вона й не пручалася) і впився у її солодкі губи. Сама від себе не сподіваючись, Анна пристрасно обіймала чоловіка, догори летів їхній одяг, а сушене сіно впереміш із соломою поколювало Анні спину. Але вона не зважала. Звивалася, як тоненька гадючка, а він обціловував її усю…
…Іван провів її до ранішнього поїзда, тільки встигши забрати Аннині речі з готелю.
– Побачимося, правда ж? – мовив на прощання. – Ти не думай, у мене таких, як ти, не було.
– Як доля, то побачимося… – мовила вона, поцілувавши його у щічку.
…Ця розлука була недовгою. Бо Іван за якийсь тиждень зібрався і поїхав до неї, щоб запропонувати Анні стати його дружиною. Вона погодилася. Отак уже п’ять років разом. А коли їх питають про перше знайомство, то без сміху не обходиться. Анна щиро каже, що чоловіка знайшла… у копиці.
Тетяна ХУТІРСЬКА
| Comments: |
