«Люди, кидайте гори і доли та їдьте в Канаду!»

120 років тому за океан подалися перші українці – газди з прикарпатського села Небилів

Минуло більше 120 років відтоді, як до Канади подалися українці, яких там тепер проживає понад мільйон. Перші емігранти були із села Небилів Рожнятівського району – Іван Пилипів та Василь Ілиняк. У серпні 1891 року ці газди покинули рідні Карпати і подалися за океан шукати кращої долі, за ними згодом поїхали й інші сім’ї. У Небилові пам’ятають і знають їхні імена, тут встановлено пам’ятну дошку на честь перших переселенців.

За десять доларів купили 65 гектарів землі

Кого не запитаєш у Небилові про перших емігрантів до Канади, всі про них знають. По крупинці збирав інформацію про них колишній вчитель історії Степан Осадчук, записував спогади старожилів. Цінним експонатом шкільного музею є коробочка із землею з могили Василя Ілиняка. Як зазначили заступник директора з виховної роботи місцевої середньої школи Іванна Тичковська та педагог-організатор Галина Рожко, тут часто проводять краєзнавчі уроки, свята на честь переселенців.

– Фактично, першим, хто зібрав відомості про цих емігрантів, був український громадсько-політичний діяч, професор Іван Боберський, – розповідають вчителі. – Майже десять років він проживав у Канаді. 1932 року віднайшов Івана Пилипіва та Василя Ілиняка і записав їхні розповіді. Спогади цікаві тим, що містять маловідомі деталі, наприклад, про те, як готувалися до виїзду, як добиралися до Канади, як вибирали землю тощо. Прощання селян з рідною землею у новелі «Камінний хрест» 1899 року описав Василь Стефаник, адже багато його односельчан з Русова Снятинського району теж подалися за океан.

Отож, про життя в Канаді Іван Пилипів почув від місцевих німців. Вони й дали Іванові адреси своїх родичів, які жили в Канаді. Написав їм листа, і ті відповіли: «Ходи сюда. Хліба досить, худоба дешева, місце всюди». Іван вирішив податися за океан шукати кращого життя, адже тут люди бідували, мали невеличкий шматок землі. Продав пару коней, волів, дещо з грунту, щоб вистачило на дорогу. Дружина не наважилася їхати, домовилися, що він там облаштується, а згодом забере сім’ю. Мав тоді Іван Пилипів 32 роки, на відміну від односельців, був письменний. У серпні 1891 року за океан з ним виїхав і Василь Ілиняк, також одружений.

Подорож до Канади тривала 22 дні. Потім поїздом дісталися заходу країни (до речі, задарма). Агент возив їх возом і показував землі, щоб змогли вибрати собі поля – видно було, що то край дикий. За державний наділ розміром приблизно 65 гектарів, котрий канадський уряд дав іммігрантам-поселенцям у західній Канаді, заплатили по десять доларів. «Я міркував, – розповідав Іван Пилипів, – щоби було добре спровадити більше родин з нашого села. Вони могли б дістати землі разом, то не вкучилобся в чужім краю. Я погадав собі, щоб можна взяти і цілий тавншип. То є 144 фармів (ферми – авт.) кожна по нашому 113 моргів. Отже 144 родини може замешкати одна при другій».

За те, що намовляв селян до Канади, сидів у тюрмі

Вже у грудні Іван Пилипів подався назад у Карпати, щоб забрати свою родину та сім’ю Василя Ілиняка. Тесть Івана, побачивши, що він приїхав «випасений», дозволив продати свою землю на дорогу до Канади. До хати Пилипіва йшли люди з усього села, він не втомлювався розповідати і казав усім: «Тікай, тікай відси, бо тут нічого не маєш, а тамки будеш мати землю задурно і газдувати». Пішов поголос по навколишніх селах. На поїздку з Іваном зголосилося дванадцять родин, які продали поле. Пилипів допомагав неграмотним селянам оформити документи. Треба відзначити, що за той короткий період часу в Канаді вже міркував так: «Я помагав їм: ходив з ними до Калуша, старався; мені троха заплатили за поміч. Годі задармо журитися, тратити час та старатися, щоб другі все мали в порядку. Мав я згоду з аґентом у Гамбурзі, що як я наведу людей на його бюро і його кораблі, то дістану п’ять долярів від одної родини. Така угода в Канаді – то звичайна річ, бо люди мусять тратити час і мусять ходити сюди і туди, і мусять жити. Але нарід наш не мудрий, лише на селі виріс. Довідалися люди, що моя робота принесе мені заплату за мій труд, і зачали приговорювати».

По селу пустили чутку, що Іван ніде не був, а Ілиняка вбив, щоб забрати гроші. До його хати прийшла комісія з картою і стала допитувати, кудою їхав, які міста є в Канаді. «Іспит» Іван склав, але дружина Ілиняка плакала: «Де ти подів мого чоловіка?» Його все-таки арештували і присудили місяць тюрми за те, що він начебто намовляв людей до виїзду і за це видурював завдаток. І навіть через вікно тюрми він кричав: «Кидайте гори і доли та їдьте в Канаду!» Арешт зчинив паніку серед людей, які спродали господарку. Проте згодом ті родини, за яких клопотався Іван, все-таки поїхали. Треба сказати, що Іван Пилипів на той час був людиною підприємливою, адже після ув’язнення постарався заробити гроші на дорогу до Канади – збирав дерево для купця з Одеси і відсилав його річкою Дністер.

І от на третій день Великодня 1893 року Іван Пилипів з дружиною та чотирма дітьми, найменшій було всього півроку, подалися в далеку дорогу. У Канаді біля Вінніпега лишив сім’ю у найманій хаті і сам поїхав, щоб заробити гроші. Вже за кілька місяців купив двох волів, корову, плуг, віз, мішок борошна, солі, цукру. Із сім’єю осів на станції «Стар» (провінція Альберта). Жив з господарства та купівлі-продажу землі. І вже до 1932 року тоді 73-літній Іван Пилипів мешкав у просторому двоповерховому будинку, мав п’ять ферм, 15 земельних ділянок на будову хат у Вінніпезі, слуги доглядали господарство, бо «жінка якась нездорова. Нездужає і для того держиться в хаті, щоб шанувати здоровля». Найстарший син Василь мав теж п’ять ферм, Микола працював у місті робітником, чоловік доньки Анни трудився на фабриці, а найменший син народився слабоумним і перебував у притулку.

Коли Іван Пилипів 1932 року усе це розповідав професору Боберському, в Канаді на землі працювали вже не волами, а машинами, українські фермери їздили не кіньми, а автівками, з Альберти вибрали трьох українців-послів. «У старім краю якось недобре; нашому народови ще гірше стало. І чи довго воно ще так буде?» – своїми словами, які є пророчі й сьогодні, закінчував свою розповідь Іван Пилипів. Перший емігрант, який пережив далеку дорогу, повернення додому, в’язницю, важко працював, помер випадково у 77 літ. Під час весілля у свояка сів на відчинене вікно, необережно перехилився і впав з другого поверху. Коли люди прибігли на допомогу, знайшли його мертвим.

Тут живе родичка першого емігранта

У селі Небилів живе близька родичка Івана Пилипіва – його рідним братом був дід Ольги Винник (у дівоцтві Пилипів). Замолоду жінка працювала головою сільської ради і 1966 року офіційно зустрічала в селі сина першого емігранта та свого дядька Василя Пилипіва. Пам’ятав село, адже покинув його восьмирічним хлопчиком, говорив українською. Насамперед попросив відвезти на те подвір’я, де народився. Коли Василь Пилипів скуштував грушок, сказав: «Я досі пам’ятаю їхній смак». На честь дорогого гостя щедрі українські колгоспники влаштували гідну гостину. Ольга Михайлівна пригадує, як Василь дивувався:

– Казав мені: «Зі скількох сіл ці страви знесені? Де би видано, що у Небилові так люди обідали, та ще й у будень! У нас би на рік вистачило». Довго не був, лиш одну ніч ночував у нас. Нічого нам не привіз, казав: «Тобі, Ольго, подарунків не треба, бо ти живеш у Радянській державі, хочеш корову мати – підеш собі візьмеш, хочеш молока – візьмеш». Отаке їм нав’язували в голови! Не давав і долярів – я би і не брала, бо мене попередили, то ж строгий режим був. Василь вів себе як американець, видно, що то не наш.

А 1974 року, коли Ольга Михайлівна уже вчителювала у місцевій школі, у складі української делегації побувала в Канаді. Відвідала Село-музей української культури, де є колишня хата Івана Пилипіва. Там у подарунок лишила вишиваного рушника. Керівництво делегації дозволило жінці відвідати Василя Пилипіва.

– Він був уже дідо старий, – пригадує Ольга Михайлівна. – Машину мав, будинок, слуг. Там не така гостина, як у нас. Прийшли, посиділи, дали каву, піцу, дрібоньку моркву (певно, то корейська) – всьо з ресторану. Не пропонував лишатися у нього ночувати, та й не можна було. Я побула з ним, і мене забрали в готель.

Відтоді Ольга Михайлівна з паном Василем більше не бачилися. Після його смерті діти та внуки не дають про себе знати. Щоправда, Василь Пилипів якось надіслав у Небилів квітчасті хустки – ото й уся згадка про канадську родину.

Олена ПАВЛЮК,

Івано-Франківська область

 

 За допомогу у підготовці матеріалу дякуємо Іванні Тичковській та Галині Рожко.

 

 

 

 

• Нравится
•